Ще важче в нашій культурі зосереджуватися — скидається на те, що в ній усе опирається такій здатності. Щоб навчитися зосереджуватися, слід зробити важливий крок — навчитися бути на самоті і водночас не читати, не слухати радіо, не курити й не пити. І справді, вміння зосереджуватися означає здатність бути наодинці із собою — а це вміння є обов’язковою умовою для любові. Якщо я прив’язаний до іншої людини, бо втратив ґрунт під ногами, він або вона може мене врятувати, одначе такі стосунки не матимуть із любов’ю нічого спільного. Дивовижно, але саме здатність бути на самоті є умовою для здатності любити. Хто спробує побути наодинці із собою, той зрозуміє, наскільки це непросто. Його огорне неспокій, він почне метушитися — може з’явитися відчуття глибокої тривоги. Він намагатиметься виправдати своє небажання продовжувати такі заняття, гадаючи, що вони не мають жодної цінності, що це дурниці, гайнування часу і таке інше. А ще помітить, що в нього починають з’являтися різні думки, які ним оволодівають. Він почне міркувати про подальші плани на цей день, про складність роботи, яку треба виконати, про те, куди піти увечері або ще про безліч речей, що ними заповнюватиме мозок замість дозволити йому очиститися. Було б незле виконувати кілька простих вправ — наприклад, сісти в розслабленій позі (вона не повинна бути ні недбалою, ані напруженою), заплющити очі й уявити білий екран, а потім спробувати відігнати всі нав’язливі картинки і думки та пильнувати дихання. Не думати про нього й не силувати — а просто стежити за ним, відчувати його; потім спробувати відчути своє «я». Моє «я» — це власне я, ядро моїх сил, творець мого світу. Цю вправу на зосередження варто виконувати щоранку — принаймні протягом двадцяти хвилин (а по змозі — довше) — і щовечора, перш аніж лягти спати[61].
Окрім таких вправ, треба навчитися зосереджуватися на всьому, що ви робите: чи то слухаєте музику, читаєте книгу, говорите з кимось, чи навіть милуєтеся краєвидом. Тільки те, що ви робите саме в цю мить, і є важливим, отож треба віддаватися цій справі повністю. Коли людина зосереджена, насправді байдуже, що вона робить; важливі й неважливі речі створюють новий вимір дійсності, бо на них спрямовано всю увагу. Щоб навчитися зосереджуватися, слід по змозі уникати банальних розмов — себто таких, що не є «справжніми». Якщо двоє людей говорять про те, як росте дерево, яке вони обоє знають, про смак хліба, що його щойно скуштували разом, або ж про спільний робочий досвід — така розмова є доречною за умови, що вони дійсно відчувають її предмет, а не теревенять побіжно. З іншого боку, розмова може стосуватися політичних чи релігійних аспектів і водночас бути банальною — саме так і трапляється, коли двоє людей вживають фрази-кліше, коли розмова не йде від серця. Тут я хочу додати, що важливо уникати не тільки порожніх балачок, а й поганої компанії. Для мене «погана компанія» — це не тільки розпусні й деструктивні люди, яких варто уникати через їхній отруйний і гнітючий вплив. Тут також ідеться про товариство «зомбі» — людей, чия душа мертва, хоч тіло живе; людей із тривіальними думками і балачками, які теревенять замість розмовляти, висловлюють шаблонні думки замість мислити. Утім, уникнути товариства таких людей вдається не завжди — і це не завше потрібно. Якщо ваша реакція відрізнятиметься від тієї, що на неї чекатимуть, — тобто це будуть не банальності та кліше, а відвертість і людяність — часто можна побачити, як такі люди змінюють свою поведінку, і цьому нерідко сприяє подив від того, чого вони не чекали.
61
На Сході існує чимало таких теорій і практик — особливо в індійських культурах. Проте останнім часом шляхи до досягнення цієї мети презентують і на Заході. На мою думку, найбільш показовою є школа Ґіндлера, завдання якої — навчити людину відчувати власне тіло. Для кращого розуміння його методу пор. також працю Шарлотти Селвер, її лекції та курси у «Новій школі» (New School) в Нью-Йорку.