Варто детальніше розглянути ще одну настанову, що є невід’ємним складником у практиці мистецтва любові, оскільки досі ми торкалися її лише побіжно. Водночас вона є основною для практики любові — і це діяльність. Я вже говорив про те, що діяльність не означає «щось робити», це внутрішня активність, продуктивне використання сил людини. Любов — це діяльність, і якщо я люблю, то постійно активно цікавлюся коханою людиною, але не тільки нею. Я не зможу бути «діяльним» стосовно неї, якщо лінуватимуся, не буду чуйним, пильним і активним. Єдиним станом, для якого характерна бездіяльність, є сон; бадьорість не передбачає лінощів. Парадоксально, але сьогодні переважна більшість людей перебуває у напівсні, коли не сплять, і наполовину пильнують, коли сплять або хочуть спати. Цілковита пильність — це стан, коли вам не нудно і ви не нудні; а однією з головних умов любові є відсутність нудьги. Активність мислення, відчуттів, уміння бачити і слухати протягом усього дня, уникати внутрішніх лінощів — байдуже, чи знаходять вони свої прояви в бажанні отримувати, в накопичуванні чи звичайному гайнуванні часу — це неодмінна умова втілення мистецтва любові на практиці. Вірити в те, що можна бути продуктивним у царині любові й непродуктивним у всіх інших сферах, — то ілюзія. Продуктивність не дозволяє такого поділу праці. Здатність любити вимагає енергії, пильності, високої життєздатності, що їх можна досягти виключно завдяки плідній і активній орієнтації в більшості галузей людського життя. Якщо людині бракує плідності в інших сферах, їй бракуватиме продуктивності й у любові.
Обговорення мистецтва любові не можна обмежити особистою сферою набуття людиною рис та настанов, що описані в цьому розділі, а також їхнього розвитку. Вона нерозривно пов’язана із суспільною цариною. Якщо любити означає ставитися з любов’ю до всіх, якщо любов — це риса характеру, вона неодмінно має бути складником стосунків не тільки із членами родини та друзями, а й із людьми, з якими випадає спілкуватися по роботі, у справах, із представниками вашого фаху. Між любов’ю до своїх і любов’ю до чужих «поділу праці» немає. На противагу — наявність останньої є умовою існування першої. Узяти це до уваги з усією серйозністю означає кардинально змінити звичні взаємини в суспільстві. Про релігійний ідеал любові до ближнього говорять багато, та наші стосунки в найкращому разі визначаються принципом справедливості. Бути справедливим означає не вдаватися до облуди й хитрощів під час обміну товарами та послугами — і під час обміну почуттями теж. «Я даю тобі саме стільки, скільки даєш мені ти» — і коли йдеться про матеріальні блага, і коли йдеться про любов — це панівний етичний принцип капіталістичного суспільства. Можна навіть сказати, що розвитку етики справедливості частково сприяв етичний внесок капіталістичного суспільства.
Це можна пояснити власне природою капіталістичного суспільства. До появи капіталізму обмін товарами у суспільствах обумовлювався або безпосередньою силою, або традицією, або ж особистими зв’язками, що ґрунтувалися на любові чи дружбі. За капіталізму визначальним чинником є обмін на ринку. І байдуже, йдеться про ринок товарів, праці або ж послуг — кожна людина обмінює те, що має на продаж, на те, що хоче отримати, згідно з умовами ринку й без застосування сили чи хитрощів.
Етику справедливості можна сплутати з етикою «золотого правила». Принцип «Усе, отже, що бажали б ви, щоб люди вам чинили, те ви чиніть їм»[63] можна трактувати як «Будьте чесними, обмінюючись з іншими». Та насправді цей принцип спершу був сформульований як більш поширене біблійне твердження: «Люби ближнього твого, як себе самого»[64]. І справді, юдейсько-християнські норми братньої любові суттєво відрізняються від етики справедливості. Любити ближнього означає відчувати, що ви — одне ціле, відчувати свою відповідальність за нього, тоді як етика справедливості не передбачає відчуття відповідальності й цілісності. Це стосунки на відстані — абсолютно окремі, і вони означають, що людина поважає права свого ближнього, проте не відчуває до нього любові. «Золоте правило» не випадково перетворилося на найпоширеніший релігійний принцип сьогодення; те, що його можна інтерпретувати з погляду етики справедливості, його легко зрозуміти всім — і люди хочуть утілювати його в життя. Одначе практика любові має починатися з розуміння відмінності між справедливістю і любов’ю.