І тут постає важливе запитання. Якщо весь наш суспільно-економічний устрій ґрунтується на тому, що кожен шукає свою власну вигоду, якщо його керівним принципом є еготизм, що його здатен стримувати тільки етичний принцип справедливості, чи може людина займатися бізнесом, діяти в межах сучасного суспільства і водночас утілювати любов на практиці? Хіба останнє не передбачає, що слід відмовитися від усіх мирських турбот і розділити життя з бідними? До цього запитання зверталися — й відповідали на нього досить рішуче — і християнські ченці, і такі особистості, як Лев Толстой, Альберт Швейцер, Симона Вейль. Є й інші люди, котрі також дотримуються думки про принципову несумісність любові й світського життя в нашому суспільстві[65]. Вони роблять висновок, що сьогодні говорити про любов означає брати участь у загальному ошуканстві, і твердять, що в сучасному світі тільки мученик або божевільний здатен любити, отже, всі дискусії про любов є не чим іншим, як проповідництвом. Ця думка, що заслуговує на повагу, охоче раціоналізує цинізм. Насправді її беззастережно поділяє будь-яка пересічна людина, що гадає: «Я хотів би бути гарним християнином, але якби я взявся за це якомога серйозніше, мені довелося б голодувати». Такий «радикалізм» зумовлює моральний нігілізм. І «радикальні мислителі», і пересічні люди є автоматами, що не можуть любити, а розбіжність між ними тільки в тому, що останні цього не усвідомлюють, тоді як перші знають про це й визнають «історичну доконечність» такого факту.
Я переконаний, що визнання абсолютної несумісності любові й «нормального» життя можливе лише в абстрактному сенсі. Принцип, на якому ґрунтується капіталістичне суспільство, і принцип, що є основою любові, несумісні. Та якщо конкретно розглянути сучасне суспільство, зрозуміємо, що це складне явище. Скажімо, продавець непотрібного товару не може економічно функціонувати без брехні; вправний робітник, хімік чи лікар — може. Аналогічно фермер, робітник, учитель і будь-який представник бізнес-спільноти може спробувати любити, не обмежуючи свої економічні функції. Навіть якщо ми визнаємо, що принцип капіталізму є несумісним із принципом любові, варто зауважити, що власне «капіталізм» становить собою складну структуру, що зазнає постійних змін, та, втім, припускає нонконформізм і особисту свободу.
Водночас цим я не хочу сказати, що сучасний соціальний лад має тривати вічно, а ми маємо сподіватися на втілення в життя ідеалу любові до ближнього. Люди, які здатні любити за такого ладу, завжди є винятками; у сучасному західному суспільстві любов постає маргінальним явищем. І не тому, що більшість видів діяльності не передбачає настанови любові, а тому, що дух суспільства, яке зосереджується на виробництві, жадобі до споживання, є настільки потужним, що йому здатен успішно протистояти тільки нонконформіст. Ті, хто серйозно цікавиться любов’ю як єдиною раціональною відповіддю на проблему людського існування, мають дійти висновку, що наш суспільний устрій потребує важливих і кардинальних змін — щоб любов перетворилася на соціальне, а не глибоко індивідуальне явище. У межах цієї книги можна лише натякнути на напрямок таких змін[66]. На чолі нашого суспільства стоїть керівна бюрократія, професійні політики; людей мотивує масове навіювання, їхня мета — більше виробляти й більше споживати. Усі види діяльності підкоряються економічним цілям, засоби перетворюються на цілі; людина є автоматом: вона сита, гарно вдягнена, однак вона абсолютно не цікавиться своїми специфічними людськими якостями й функціями. Якщо людина здатна любити, вона має посісти своє верховне місце. Не вона мусить слугувати економічній машині — остання має слугувати їй. Така людина повинна мати змогу поділяти досвід, працю, а не прибутки. Організація суспільства мусить бути такою, щоб соціальна, любляча природа людини була невідокремлюваною від її існування в суспільстві — вони мають стати одним цілим. Якщо любов і справді є єдиним здоровим і адекватним розв’язком проблеми людського існування — саме це я й намагався показати, — кожне суспільство, що виключає розвиток любові, приречене: воно загине через власні суперечності з основними потребами людської природи. Говорити про любов не означає «проповідувати» з тієї лише причини, що насправді це розмова про найвищу реальну потребу, котра притаманна будь-якій людині. І те, що ця потреба прихована, зовсім не означає, що її немає. Проаналізувавши природу любові, можна з’ясувати, що сьогодні вона переважно відсутня — і звинуватити в цьому слід соціальні умови. Віра в любов, що є можливою не тільки як винятково індивідуальне, а й соціальне явище, — це раціональна віра, яка ґрунтується на проникненні в саму суть людської природи.
65
Пор. працю Герберта Маркузе «Соціальні передумови психоаналітичного ревізіонізму» (The Social Implications of Psychoanalytic Revisionism, Dissent, New York, 1955).
66
Я спробував розглянути цю проблему докладніше у своїй книжці «Здорове суспільство» (