Я віддав би все на світі, аби тільки дон Хуан продовжував говорити. Але він посадив нас у ліфт, і ми поїхали на другий поверх, до номера Керол, попри мої протести й раціональну потребу в знанні. Глибоко в душі, однак, моє сум’яття полягало не в браку знань — головною підставою був страх. Якимось чином цей чаклунський маневр лякав мене більше, ніж усе, що я робив до того.
На прощання дон Хуан сказав нам:
— Забудьте про себе, і вас ніщо не злякає.
Його усмішка й кивок головою були запрошенням обміркувати його слова.
Керол засміялася й почала кривлятись, імітуючи голос дона Хуана, яким він давав нам свої загадкові настанови. Її шепелявість додала трішки колориту до сказаного доном Хуаном. Іноді її шепелявість здавалася мені чарівною. Більшість часу я цього терпіти не міг. На щастя, тієї ночі її мовна вада була ледь помітною.
Ми ввійшли в її номер та присіли на край ліжка. Останньою свідомою думкою в мене було, що це ліжко — антикваріат початку століття. Не встигнувши вимовити ні слова, я опинився на якомусь дивному ложі. Керол була поряд. Вона підвелася й сіла одночасно зі мною. Ми були голі, кожен вкритий тонкою ковдрою.
— Що відбувається? — кволим голосом промовила вона.
— Не спиш? — тупо спитав я.
— Звісно, не сплю, — нетерплячим тоном відповіла Керол.
— Пам’ятаєш, де ми були? — спитав я.
Повисла довга тиша, під час якої вона явно намагалася дати лад своїм думкам.
— Гадаю, я справжня, а ти ні, — нарешті сказала вона. — Я знаю, де була до того. А ти хочеш обдурити мене.
Я ж гадав, що це саме робить вона. Вона знала, що відбувається, і або перевіряла мене, або розігрувала. Дон Хуан казав мені, що її демонами, як і моїми, були потайливість і недовіра. І зараз переді мною був чудовий приклад цього.
— Я відмовляюся брати участь у будь-якій дурні, якою ти керуєш, — сказала Керол. Вона дивилася на мене жовчним поглядом. — Я до тебе говорю, ким би ти не був.
Вона взяла одну з ковдр, які вкривали нас, і загорнулася в неї.
— Я зараз ляжу й повернуся туди, звідки прийшла, — категоричним тоном заявила вона. — А ви з нагвалем і далі грайтеся між собою.
— Ти маєш припинити цю маячню, — з натиском сказав я. — Ми в іншому світі.
Вона не звернула на мене жодної уваги й розвернулася спиною до мене, наче ображена розпещена дитина. Я не хотів гаяти увагу сновидіння на пусті суперечки про реальність. Я став досліджувати оточення. Єдиним світлом у кімнаті було місячне сяйво, що лилося крізь вікно просто перед нами. Ми були в маленькій кімнатці на високому ліжку. Я помітив, що ліжко примітивно сконструйоване: чотири товсті стовпи увігнані в землю, а рамою слугує решітка, зроблена з довгих жердин, приєднаних до стовпів. На ліжку був грубий, але досить твердий матрац. Простирадл чи подушок не було. До стін тулилися набиті мішки з рядна. Два мішки в ногах ліжка, нагромаджені один на одного, слугували драбиною, щоб видертися на нього.
Шукаючи вимикач світла, я усвідомив, що високе ліжко стоїть у кутку, біля стіни. Ми лежали головами до стіни, я — на зовнішньому боці ліжка, а Керол — на внутрішньому. Сівши на край ліжка, я збагнув, що воно, мабуть, понад три фути[5] над землею.
Керол раптово сіла й сказала, сильно шепелявлячи:
— Це огидно! Нагваль аж ніяк не попереджав мене, що я опинюсь у такому становищі.
— Я теж цього не знав, — сказав я. Хотів сказати більше й зав’язати розмову, — але моя тривога вже набула гротескових масштабів.
— Замовкни, — гримнула вона на мене. Її голос аж нетямився від гніву. — Тебе не існує. Ти привид. Згинь! Згинь!
Її шепелявість була напрочуд милою й відвертала мене від нав’язливого страху. Я струснув її за плечі. Вона закричала не так від болю, як від подиву чи образи.
— Я не привид, — сказав я. — Ми здійснили подорож, тому що об’єднали енергію.
Керол Тіґґз славилася серед нас швидкістю, з якою адаптувалася до будь-якої ситуації. Залічені секунди вона вже переконалась у справжності нашого скрутного становища й почала шукати свій одяг у напівтемряві. Я дивувався тому, що вона не боїться. Вона зайнялася тим, що вголос розмірковувала, куди б поклала свій одяг, якби лягла спати в цій кімнаті.
— Ти бачиш який-небудь стілець? — спитала вона.