От у цьому доброзичливому світі, що його мій добрий дядечко та його бог створили на вілтшірських узгір’ях, я й виріс із дитини на підлітка, і темний струмінь материної крові, неспокійної й тужливої, тік у моїх жилах непомітно, нічим себе не виявляючи. Хіба що, як на Блетсуорсі, я був трохи надміру балакливий та здібний до чужих мов. Спочатку в мене була гувернантка, така собі міс Дафілд із Борзгіла під Оксфордом, дочка дядькового приятеля, що сліпо обожнювала дядечка й досить успішно навчала мене говорити по-французькому й по-німецькому; згодом мене віддали пансіонером до чудової школи в Імфілді, що для її відродження та процвітання так багато зробив сер Вілобі Денбі з помоги божої та церковної кураторії. Як на ті часи, школа була вельми передова: ми навчалися теслярства, й робили природні досліди на рослинах та жаб’ячій ікрі, й вивчали історію Вавілонії та Греччини замість грецької мови. Мій дядько був куратором тієї школи й часом приїздив до нас на розмову.
Розмовляв він з нами неподовгу, хвилин п’ять-десять, видно, не готуючись заздалегідь, а говорячи те, що спадало на думку дорогою до нас. Він не нав’язував нам якихось поглядів, а просто хотів добрим словом дати відповідь на наші юнацькі поривання, розвіяти наші сумніви.
— Цивілізація — передусім! — казав він, бувало. — Виростайте здорові та дужі й вирушайте насаджувати в світі цивілізацію.
Ось для чого й існувала імфілдська школа. «Цивілізація» — то був дядьків девіз; я, либонь, чув його від дядька разів у шість частіш, ніж слово «християнство». Богослів’я він мав за розумову гру, й то досить пусту. Він усіляко обстоював об’єднання християнського світу в інтересах цивілізації й покладав великі надії на святих мужів, що жили в Троїце-Сергієвій лаврі під Москвою, далекі від земної марноти. Він мріяв про зближення англіканської церкви з православною. Він багато краще вмів убачати в речах схожість, аніж розпізнавати відміни. Він умів навіть патлатого й бородатого російського попа наділити інтелігентними рисами англійського вікарія. Він гадав, що російські поміщики можуть стати чимсь на взірець англійських сквайрів і так само засідати в своєму парламенті в Санкт-Петербурзі. Він листувався з кількома діячами кадетської партії. А ота дражлива розбіжність між символами віри латинської та грецької церков, оте «і сина», боюся, здавалось йому лише грою в слова.
— Кінець кінцем, усі ми віримо в те саме, — казав він мені, готуючи мене до конфірмації. — Чи варто хвилюватись через обряди й догмати! У світі є лише одна істина, і всі добрі люди знають її.
— А Дарвін і Гекслі? — спитав я.
— А обидва вони добрі християни в правдивому розумінні цього слова, — відказав дядько. — Тобто чесні люди. Ніяка віра нічого не варта, коли її не можна показати людям, випробувати на ділі, покрутити на всі боки й хоч на хвильку поставити сторч головою.
Він запевняв мене, що єпископат багато втратив у особі Гекслі, цього велетня духу і людини наскрізь порядної. Його слово для будь-кого звучить переконливіше, ніж речі багатьох епископів. Бо хоч наука й релігія — то два боки однієї медалі, що зветься істиною, вони не протистоять одна одній, і бути несвідомим християнином — ото, може, й є правдиве християнство.
«Хто думає, що високо стоїть, хай пильнує, аби йому не впасти», — процитував дядько святе письмо.
Усі люди, твердив він, направду вірять у те самісіньке й усі вони з натури добрі. Та часом вони забуваються. Або ж не розуміють, що й до чого.
Коли питання про первопричину зла турбувало дядька дуже мало, то моральна безтурботність наших ближніх, по-моєму, часто тяжко вражала його. За сніданком, переглядаючи газету, він любив побалакати з дружиною, міс Дафілд та мною або ж із гостями, що часто снідали тa обідали за нашим столом, про злочини, про прикру поведінку різних негідних суб’єктів — убивць, шахраїв тощо.