— А що з Димою, Валеріане Дмитровичу? — запитав я.
— Погана історія з Димою! — відповів Лазарєв. — Уже в останній день оборони снаряд із «тигра» розбив Архиєпископську. Разом з уламками вежі важко контужений Дима упав у двір. Він і досі не може сказати ані слова…
— Дозвольте!: Так це до нього професора з Львова викликали? — скрикнув я. — Як же я раніше не догадався?
— Уже викликали? Дуже добре! — зрадів Лазарєв.
— Може, це він і пролетів зараз на «кукурузнику?» — сказав я.
— Давай сходимо до Дими, га, Василю? — запалився Маремуха.
— Сходимо! — згодився я. — Раз ти сьогодні лишаєшся у місті, у нас часу вистачить. До того ж я знаю Олену Лук’янівну. Вона його лікує і, гадаю, пропустить нас.
Всюдихід підполковника Маремухи привіз нас на базарчик. Тут ми купили Димі гостинця: домашньої з часничком і димом свинячої ковбаси, яєць, окраєць свіжого питльованого хліба з кмином, кілька колючих молоденьких огірочків, масла, загорнутого в мокрий гарбузовий лист, плитку шоколаду і букет запашного, в краплинах ранішньої роси жасмину.
Побачила нас з усім цим Олена Лук’янівна і завагалась:
— Як бути з вами, просто не знаю, — розвела вона руками. — Півгодини тому Диму почав оглядати професор. Зараз він пішов на телефонну станцію. Хоче викликати Ленінград. Я можу пропустити вас до хворого, але на одну хвилинку.
Ми сподівались знайти на ліжку хвацького забіяку, який не знає в житті слова «ні». Адже таким уявляли ми з розповіді Лазарєва Диму — хлопчика з далекого Сибіру. А перед нами, трошки звівшися на подушках, лежав надзвичайно тихий, вилицюватий хлопець-росіянин і соромливо усміхався.
Комендант однієї з сторожових веж фортеці і кавалер ордена Слави подивився на нас, одягнутих у чисті накрохмалені халати, з подивом і надією. Можливо, йому здалося, що це нові професори встигли так швидко примчати сюди з Ленінграда на якомусь надшвидкісному літаку.
Щоб розсіяти здивування хлопця, Петро став солідним басом викладати йому, хто ми такі і чому вирішили його відвідати.
Вилицювате обличчя хлопчика все розпливлося в усмішці, як тільки він почув, що Петро — підполковник того ж самого корпусу, з танками якого і він, Дима, дійшов до Подільської землі. Він рвучко звівся на худеньких ліктях і, сівши, простяг спершу Маремусі, а потім мені неприродно бліду хлоп’ячу руку з синіми жилками. Даючи зрозуміти, що говорити не може, Дима помахав долонькою перед ротом.
— Усе буде гаразд, Димо, не журись! — утішав я сибірського хлопчика. — Люди роками сліпі були, і то їм зараз наука зір повертає, а твою хворобу вилікують і поготів.
— Ну що, будеш іще чучело з музею за живу козу помилково вважати? — спитав Маремуха, усміхаючись і, як видно, бажаючи розвеселити хлопчика.
Той, напружуючи пам’ять, наморщив гладенький лоб. Уперта складка з’явилась у нього над переніссям… І раптом Дима, згадавши смішну історію, що трапилася з ним, засміявся.
У коридорі почулися глухі кроки. Ходою рішучої людини, яка завжди почувала себе як дома в будь-якій лікарняній обстановці, в палату швидко увійшов високий лікар у білому халаті. Комір щільно облягав його жилаву шию. Це якраз і був професор із Львова. Ми відійшли з своїми стільцями далі від ліжка, почуваючи себе як школярі, вражені знаннями старого педагога.
Професор скоса глянув на нас і став розглядати рентгенівський знімок. Підійшла Олена Лук’янівна і застигла в головах у хлопчика в шанобливому чеканні, тримаючи напоготові ватку і якісь пробірки.
— Перейдемо до випробування чуттєвості, — сказав професор, і голос його мені видався дуже знайомим. «Де я бачив цього чоловіка колись?» — ламав я собі голову.
Професор, не звертаючи більше уваги на нас з Маремухою, довго і уважно оглядав хворого.
Олена Лук’янівна причинила обидві половинки вікна, що виходили на Лікарняний майдан. Прозоре скло віддалило стукіт двигуна на ожилому після війни заводі «Мотор». Коли знайомий з дитинства стукіт чотиритактного двигуна замовк, мені пригадалося раптом, як і я колись лежав в оцій лікарні, поранений бандитами, що пробиралися із-за Дністра на радянську сторону з наказу румунської сигуранци[11]. Багато днів я слухав на самоті цей же стукіт двигуна, відпочиваючи після перев’язок.
Якою дрібничкою здалось мені зараз оте поранення у порівнянні з тим, що зазнав оцей хлопчик! Скільки треба було мужності, щоб майже тиждень лежати самому з трофейним кулеметом біля амбразури Архієпископської вежі, стежачи за дорогою і стріляючи до того моменту, поки, осліплений вибухом важкого снаряда, він був скинутий у гуркоті і куряві до підніжжя зруйнованої вежі!..