Щойно руки присутніх потяглися за салатами та канапками з рибою та ікрою, підвівся наступний оратор — проректор з наукової роботи. Такого ж невисокого зросту, огрядненький, лисуватий, з підборіддям, що звисало на груди, залишаючи предметом наукових досліджень наявність у нього шиї як анатомічного утвору, оскільки голова, з невідомих причин втративши функціональні характеристику повороту хоч на якісь градуси, займала центральне положення посеред округлих плечей, і повертався її власник усім корпусом, як вовк.
Текст промови до болю нагадував попередній, згадувалися лише, на відміну від непересічних педагогічних обдарувань ректора, його наукові таланти — багатогранні, різнобарвні — це слово проректор вичитав із папірця, який тримав під серветкою.
Мабуть, ці таланти ще й глибоко приховані, подумала Софія, бо ніде в літературі не зустрічала прізвища професора Потурайка, на відміну від інших професорів, які мали наукові школи, учнів, і навіть якщо самі з віком відходили від активної дослідницької діяльності, продовжували генерувати наукові ідеї, які розвивали під їхнім керівництвом аспіранти.
Звісно, промова завершилася тостом за процвітання наукового таланту і школи професора Потурайка, члена-кореспондента й таке інше… І знову — до дна.
Ну, хоч третій тост повинен бути традиційно за жінок і за любов, сподівалася Софія. Ба ні, не в цій компанії. Тут панувала єдина любов — до особи ректора, і особливий підвид — любов ректора до тих, хто любить його. І не існувало сили, яка могла б порушити усталений порядок. Дивним, дуже дивним виглядало все це сторонньому окові, але учасники дійства так молитовно служили свою службу, так щиро підводилися і промовляли голосом, що лився навіть не з душі, а з особливого місця, призначеного для любові до ректора. Ніхто з них не усвідомлював, як дико це виглядає на початку двадцять першого століття в країні, яка вважається демократичною; кожен виконує свою роль, кожен відпрацьовує власну функцію, і цей годинник іде, цокає…
Що ж нагадує вся ця не чайна, але китайська церемонія? — перезиралися Орест із Софією.
— Ор, знаєш, мабуть, так виглядали застілля після засідань політбюро у часи Сталіна. Мабуть, це за його сценарієм грають, — поділилася Софія вже у машині, пізнього вечора, коли, нарешті, забава скінчилася.
В голові шуміло. Давно їй не доводилося випивати стільки шампанського одразу. Зате Орест був чистий, мов кришталь — нікому з наближених так і не вдалося змусити його бодай ковтнути шипучого напою. Довелося спертися на його руку, виходячи з машини.
— І що в них за манія пити шампанське! Коньяк пили б, чи що, — пробурчала невдоволено Софія, розуміючи, що всі оці приємні бульбашки завтра просто розриватимуть голову. — Який ти молодець, Ор, що тримаєшся, не даєш себе умовити. А я — розмазня…
— «Напився п’яничка, зламав деревце, як людям тепер ти поглянеш в лице?» — прочитав урочисто-насмішкуватим тоном Орест. — Отак буває, коли людина не вміє сказати «ні»!
Софія й сама це чудово розуміла, та що вдієш? Попередити захворювання легше, ніж лікувати, відомо з часів Гіппократа.
— Давненько не траплялося нам бувати у такій компанії…
— Тепер, мабуть, доведеться звикати. У цьому монастирі такий статут, видно. До речі, про шампанське, Оресте, треба подумати про вечірку, так прийнято, коли на кафедру приходить новий працівник. Не ми перші, не нам змінювати звичай.
— А давай запросимо всіх до ресторану! І твою кафедру, і мою, і ректорат. Отак одним пострілом уб’ємо всіх зайців.
— Всіх оцих зануд? Та вони перетворять вечірку на засідання… — зітхнула Софія.
— На те немає ради. Це треба зробити. І не варто відкладати. Вечірка — найкращий спосіб познайомитися. Тим паче, що я вже зустрів тут кількох цікавих людей.
При тій розмові їм вдалося прошмигнути сходами нагору тихо, так, що не зауважила Віолетта.
— Це вже навіть смішно, Ор, — розвеселилася Софія. — Ховаємося від… матері, наче дітлахи, що нашкодили!
— Від мачухи, ти хотіла сказати? Не соромся, так і кажи. Моя мама померла. А Віолетта — мачуха, так офіційно називається друга дружина батька, хоч слово, може, і неприємне.
— Справді, аж вимовляти не хочеться. Неприємні слова — мачуха, свекруха, теща. І змісту відповідає навіть фонетика — аж скрегоче, як залізом по склу. Ото вже народ назвав…
Софія скинула вузькі туфлі на високих підборах, святковий костюм, упала на диван просто в білизні.