Софія дозволяла собі ці спостереження лише з нудьги та надміру вільного часу. Іншим разом їй, звісно, діла б не було до людини, що сидить поруч у широкому, надміру широкому для цього маленького тільця кріслі розкішної головної зали конгрес-центру, але ж треба кудись подіти оці години очікування перерви…
Американця змінив на трибуні китаєць, він щебетав-виспівував своєю дзвінкою, мов краплі весняного дощу, мовою, і лише кілька фанатів науки, до яких належав, безперечно, й Орест, уважно вслухалися в англійський переклад, решта почувалася вільніше, тихий шепіт прокотився залою.
— Ну, як вам путівник? — прошепотів сусід.
— Чудовий! Та ще й російською! Ми знайшли лише англійською, а це, знаєте, трішки не те…
— Звісно! Ваш чоловік добре знає мову?
— Орест? Досконало! — Софія не втомлювалася доводити світові, що Орест — особливий, унікальний, неймовірний. — Він багато років працював у Лондоні, тому його англійська чудова, класичний оксфордський варіант вимови.
— А ви теж розумієте англійську? — не вгавав сусід.
— Звісно. Але не настільки добре, як чоловік.
— Але достатньо для спілкування, бачу. А я, на жаль, не оволодів свого часу, тепер шкодую…
— Так, іноземні мови — це важливо. Тим паче, на отаких конгресах. Добре Орестові, він почувається як риба у воді, а мені нудно, — зізналася Софія. — І вам, мабуть, теж, Георгію Гри… Григоровичу?
Їй не вдалося вимовити з першої спроби це складне, заскладне як на мелодійну українську мову ім’я та по батькові. Співбесідникові це вочевидь не сподобалося. В його погляді майнуло щось подібне на ніж, і Софія відчула цей холод власною шиєю. Незатишно стало. Ого! Оце так реакція на геть невинну помилку!
Але сусід опанував собою швидко, мабуть, загроза знову опинитися сам на сам із англомовним оточенням і втратити єдиний промінь світла у темному для нього царстві кардіології виявилася сильнішою, ніж цілком зрозуміле невдоволення труднощами у вимові.
Власне ім’я — найсолодша музика для людського вуха, тому ніщо не дратує так, як перекручування бодай єдиної літери — це Софія колись читала і переконувалася щоразу — святісінька правда. Треба потренуватися — Георгій Григо… Геогрій… Географ… Геогр… Та що за трясця! Ге-ор-гій Гри-го-ро-вич! Ще раз! Іще! Вона подумки тренувалася, і складне ім’я виходило вже майже без запинки. От навіть дорогий індійський друг Ореста має легке і просте ім’я — Бхат Даніш. Бхат Даніш— коротко, легко і гарно. А Геогр…. Ой, бідолашні люди, які працюють разом із ним і десять разів на день мусять вимовляти це гризуче ім’ячко.
А погляд, погляд у цього чоловіка… Холодний, гострий — чік по горлянці і… Але, мабуть, їй здається. Загалом він милий і намагається сподобатися. Розважає, як може. Путівник он підсунув, цікаво.
Гортаючи путівник, Софія незчулася як пролунали чарівні слова: перерва…
Вхопила Ореста за руку й вилетіла із зали, мов метеор. Георгій Григорович не відставав, йому геть не хотілося опинитися у різномовному середовищі малоцікавих йому людей, він не зводив із Софії очей. Зате Орест, здавалося, вирвався із тиші конференцзали лише для того, щоб усмак поспілкуватися з Данішем і обговорити, нарешті, вільно й уголос усе почуте. Вони виглядали б рідними братами — майже однаково високі на зріст, із класичними рисами обличчя, що уособлювали еталон чоловічої краси різних, а може, зі спільними коренями десь там, у сивій глибині, рас — платиновий блондин Орест і жагучий брюнет Даніш. Вони відрізнялися лише кольором обличчя — до глибокої смаглявості Даніша Орест не зміг би засмагнути на найпалючішому сонці. Спільними були й інтереси — про своїх хворих малюків та оперативні втручання з усіма ускладненнями, наслідками, віддаленими результатами хірурги могли б розмовляти добами, не звертаючи уваги на дружин, розкішно накриті фуршетні столи та плани організаторів щодо проведення вільного часу учасників конгресу.