— Даніш Бхат, провідний кардіохірург клініки у Мумбаї.
Даніш усміхнувся.
— Георгій Григорович Потурайко, ректор Прикарпатського медичного університету, професор, доктор медицини, заслужений діяч науки і техніки України.
— Член-кореспондент Академії медичних наук, — додав Георгій Григорович.
— Даруйте. Не знав, вітаю, — напіввибачився Орест і переклав англійською.
Втім, ректор не образився, мабуть, це звання отримав недавно, ще не натішився і не вніс до візитної картки. У голосі вчувалося, що йому приємно самому вимовляти оте розкотисте й дзвінке «член-корррреспондент».
Із кожним з перерахованих титулів Даніш чемно схиляв голову.
— Ми раді будемо вітати на нашому конгресі такого поважного гостя. Неодмінно надішлемо запрошення. З якою науковою доповіддю ви хотіли б виступити?
— З доповіддю? — здавалося, це просте запитання загнало професора у глухий кут. — А чи можна без доповіді, в якості гостя?
Відповідь здивувала обох хірургів. Стільки титулів — і не хоче розповісти про власні наукові розробки? Але жоден не показав і сліду здивування:
— Як шановному професору буде завгодно! — руки Даніша автоматично склалися у жесті поваги і прощання.
Коли індієць відкланявся, маленький, та, як виявилося, великий чоловік звів очі на Ореста. Дивитися довелося настільки знизу вгору, що Софії стало ніяково і вона несамохіть схилилася. Зате Орест нависав усіма своїми футами і дюймами над ректором і не збирався хилитися, навпаки, розправив плечі на всю широчінь і встромив руку до кишені штанів, відхиливши полу світло-сірого піджака. Скільки разів Софія намагалася відучити його від цього хлоп’ячого жесту, який мовою Орестового тіла означав, що фортеця зайняла кругову оборону і не здасться навіть при бомбардуванні. Брови високо розлетілися по чолу, над яким здійнялася акуратно укладена хвиля волосся, у платині якого губилася рясна рання сивина, зовсім не помітна, не така виразна, як у Даніша. Очі, зазвичай ніжно-лагідні, чомусь блиснули сталлю незгоди. Господи, який він гарний! Якби можна було закохатися знову, Софія зробила б це не гаючись!
— Вітаю вас із початком нашої співпраці.
— Але ж я… ми ще…
— А я вже. Вітаю!
І Потурайко подався на своїх коротеньких ніжках до столика, де подавали справжнє тосканське к’янті.
Софія та Орест залишилися самі.
— Оресте, що це значить? Про яку співпрацю йдеться?
— Йдеться про моє запрошення професорові Смереканичу, зроблене іще торік на конгресі у Москві, на яке я досі не дочекався відповіді, — Потурайко із келихом к’янті вискочив наче з-під землі, майже перелякавши. Навальність його наступу не давала можливості обложеній фортеці на концентрацію ресурсів та часу на розмірковування.
— Якому професорові? Орест не професор поки що… — розгубилася Софія.
— Про це і йдеться — поки що не професор. А чому, питаю вас? Доктор наук — і не професор! Буде професором. Завідувачем кафедри! Керівником клініки кардіохірургії! Ким іще? Деканом! Хіба рано? Хіба мало зроблено? Час уже працювати самостійно! І ви, Софіє Андріївно, будете доцентом кафедри акушерства і гінекології, працюватимете знову! Досить уже сидіти вдома і займатися домашніми справами, годі!
Очі, великі, абсолютно чорні, наче без зіниць, густі і чорні, немов краплі смоли чи особливої, темної ртуті, опинилися чомусь на рівні обличчя Софії, зазирнули глибоко-глибоко, аж на денце душі. І знайшли на цьому денці саме те, що шукали. Вона аж озирнулася, шукаючи тут, у холі конгрес-центру, дерево, на якому вибрунькувалося, зацвіло і налилося соком яблуко спокуси, червонобоке, хрустко-соковите, солодке-солодке-солодке. Довелося хильнути брюту, щоб перебити концентрацію цукру, надмірну навіть для райського саду.
Зі стану ступору, в якому вона враз опинилася, Софію вивів голос, що запрошував гостей конгресу до зали. Хотіла сісти десь у куточку, окремо від настирливого доктора Фауста, який, як виявилося, усе про них знав і вже давно робив Орестові якісь пропозиції. А вона, наївна, думала, що між ними немає таємниць.
Поговорити відверто не виходило — кожне слово чув Потурайко, який не відходив ні на крок. Софії вже здавалося, що він може читати її думки. Щойно виникало запитання і вона подумки починала його обмірковувати, як голос сусіда шепотів тихенько не просто відповідь, а щось таке повне зваби і спокуси, наче отой змій, що обвив гілку дерева пізнання. Його слова були наче й не його — це її власні потаємні думки, висловлені вголос.