Біля конгрес-центру на них чекав великий автобус — гостей везли в готель переодягнутися, а звідти — на урочистий прийом, присвячений завершенню конгресу.
— Оресте, як же так сталося, що ти нічого мені…
Орест припинив розмову в особливий і надзвичайно ефективний спосіб — лівою рукою обхопив її за талію, а праву запустив у волосся на потилиці.
— Ор…
Наступне слово втопилося у глибокому поцілунку.
На другій хвилині цього особливого виду прохання Софія зазвичай вже собою не володіла. Він умів цілувати, її чоловік…
— Потім, мала, гаразд? Все потім. Зараз швиденько душ — і переодягатися. Де моя біла сорочка?
Сорочка, краватка і Софіїна нова вечірня сукня висіли напоготові ще з минулого вечора.
— Оресте, але ж як так сталося, що…
— Автобус чекає! У тебе зачіска розтріпалася. Отут треба зачесати. Давай допоможу…
Софія закріпила неслухняного локона.
— Не тікай, скажи мені, чому нічого не кажеш?
— Дай я краще застебну ланцюжок…
Здавалося, застебнути ланцюжок — ось та єдина на землі справа, яку покликаний звершити доктор медицини Смереканич, таким заклопотаним виглядало його обличчя.
— Ні, хлопчику, ти таки мені скажеш, чому…
— «Скажи мені, чому не кажеш, скажи мені, чому не кажеш!» Чи хтось повірить, що так висловлюється відома українська письменниця! — вивів приємним баритоном Орест. — «Скажи мені…» Тобі не здається, що із цього вийшов би чудовий романс?
Софія зрозуміла — він не хоче на цю тему говорити, і марно змушувати, принаймні зараз. Зітхнула, дістала із сумочки парфуми, звично торкнулася стандартних місць — за вушками, на згинах ліктів і де пульс. Глянула у дзеркало — чогось бракує. А, треба усміхнутися!
— Вашу руку, місіс…
— Синьйоро… — поправила чоловіка Софія.
Звісно, Потурайко вже чекав їх біля автобуса і зайняв місце поряд. Всю дорогу до ресторану розповідав, який кардіологічний центр вони збудували, чим обладнали, які операції вже проводять і як збираються розширити клініку під керівництвом такої направду світового масштабу зірки кардіології як професор Смереканич.
— Та я ж не профе…
Ця фраза щоразу наштовхувалася на рішуче:
— Будете професором наступного ж дня по приїзді! А ви, Софіє Андріївно, доцентом. Знаю, все знаю. Не вміли вас цінувати у вашому рідному Тернополі, не вміли. Отак у нас із людьми… Не бачать, не розуміють… А ви ж — талант! Таких на руках носити треба! Умови створювати! Допомагати!
Якби хтось мастив душу медом навпіл із маслом, мабуть, і це не було б так солодко.
Усмішка великих, завеликих, м’яких, зам’яких, соковитих, занадто соковитих, як для чоловіка, вуст, зависла у повітрі, відділилася від обличчя, інші риси якого жодної участі у поспіху усміху, звабі зваблення та обіцянні обіцяного не брали.
Є усмішка, але кота нема, згадалося Алісине.
Країни ще немає, а чудеса вже почалися.
Вчувся шелест листя яблуні. Плід наливався соком і паленів яскравістю червоного ліхтаря.
Попри шелест ясно вирізнявся ще й якийсь хрускіт. Софія з Орестом перезирнулися, шукаючи джерело дивного звуку. Хіба хтось із професорів настільки зголоднів, аби жувати просто тут, в автобусі?
І лише один з учасників традиційної ще з біблійних часів сцени знав, чиї голодні щелепи спричиняють цей хрум-хрум.
Змій усміхнувся сам до себе справжніми, внутрішніми, не позиченими у Чеширського кота вустами, усміхнувся щиро і хижо. Він знав — це хрускотить хребтами погордливо-незгідних хробак завбільшки з динозавра, його клон, міні-копія, мила домашня тваринка, захована в червоно-звабливому, соковито-духмяному, запашному й такому здоровому на вигляд плоді.
Розділ II
— Оресте, ми, нарешті, поговоримо спокійно?
Дивна річ, упродовж всього перебування спершу в Мілані, потім у Венеції, навіть у літаку, навіть у таксі з Борисполя маленький чоловічок із грізно-гризучим іменем не залишав їх на самоті ані на хвилю. Коли таксист висадив цього неспокійного пасажира, що без кінця ділився власними враженнями від перебування на конгресі, зрідка перебиваючи монолог рекламною паузою власного університету та власної непересічної особистості, біля залізничного вокзалу, в машині запали такі тиша і спокій, що всі намагання радіоприймача щось їм заподіяти вилітали у віконце марно й порожньо.
Навіть удома Софія спершу розчинила усі двері, зазирнула в усі кутки, пересвідчилася, що Георгій Григорович фантастичним чином не проник до помешкання через кватирку чи просто крізь стіну, і аж тоді присіла на диван, знеможено простягнувши ноги.