– Ага, – сказав Саймон. – Ти ж там не була ще відтоді…
– Так, – відповіла Клері. – До речі, Джейс подзвонив мені і сказав, що з Алеком й Ізабель все гаразд. Їхні батьки терміново повертаються з Ідрису. Нарешті хтось повідомив їм, що відбувається. Вони будуть тут за кілька днів.
– Як це – спілкуватися з Джейсом? – запитав Саймон, намагаючись звучати нейтрально. – Я про те, що тепер ти дізналася…
Його голос затих.
– І що? – різко сказала Клері. – Що такого я дізналася? Що він вбивця-трансвестит, який нападає на кішок?
– Не дивно, що його кіт ненавидить усіх.
– Замовкни, Саймоне, – сердито сказала Клері. – Я знаю, про що ти. І ні, ми нормально з ним поговорили. Хай там як, між нами нічого не було.
– Нічого? – повторив Саймон. У голосі звучала недовіра.
– Нічого, – твердо повторила Клері, дивлячись у вікно, щоб він не зауважив, як до її лиця прилинула кров. Вони проїжджали повз ряд ресторанів, і вона помітила вивіску «Такіз», що яскраво світилася в сутінках, які дедалі густішали.
Коли вони повернули за ріг, сонце якраз сховалося за вікном Інституту, затоплюючи вулицю перед собою м’яким світлом, яке могли бачити тільки вони. Саймон зупинився перед входом і заглушив двигун, нервово дзвякаючи ключами у руці.
– Піти з тобою?
Клері завагалася.
– Ні. Краще я сама.
Вона помітила, як на обличчі хлопця промайнула тінь розчарування, та за мить він опанував себе. Саймон подорослішав за ці останні два тижні, як і вона. Це було добре, бо вона не хотіла випереджати його. Саймон був частиною її життя, так само, як і художній хист дівчини, запилене повітря Брукліну, сміх її матері і кров Мисливців за тінями в ній.
– Гаразд, – сказав він. – Заїхати за тобою пізніше?
Вона похитала головою.
– Люк дав мені гроші на таксі. Хоча, може, заскочити завтра? – додала вона. – Ми могли б подивитися кілька серій аніме «Триган»[28], посмажити поп-корн. У мене вдосталь вільного часу.
Він кивнув.
– Чудово, – Саймон нахилився вперед і поцілував її в щічку. Цей поцілунок був таким легким, як зірваний вітром лист, але Клері затремтіла всередині. Вона подивилася на нього.
– Думаєш, це просто збіг обставин? – запитала дівчина.
– Який збіг обставин?
– Я про те, що ми опинилися у «Пекельному лігві» тієї ж ночі, коли Джейс із друзями переслідували там демона… В ніч перед тим, як Валентин викрав мою маму…
Саймон похитав головою.
– Я не вірю в збіги, – сказав він.
– І я.
– Але я мушу зізнатися, – додав Саймон, – хай би що там було, це просто щасливий випадок.
– Щасливі випадки, – сказала Клері. – Чим не назва для твого гурту?
– Це краще, ніж ті, що ми придумали, – зізнався Саймон.
– Ще б пак, – Дівчина вистрибнула з машини, грюкнувши дверима. Коли вона побігла до дверей стежкою, зарослою травою, Саймон посигналив їй, і Клері махнула у відповідь, не обертаючись.
Всередині собору було прохолодно та темно, пахло дощем і вологим папером. Її кроки відбивалися голосною луною на кам’яній підлозі. Клері згадала Джейсові слова, сказані у церкві в Брукліні:
«Може, Бог існує, Клері, а може, й ні. Хай там як, ми розраховуємо лише самі на себе».
У ліфті, коли за нею з брязкотом зачинилися двері, Клері крадькома поглянула на себе в дзеркало. Більшість її синців і подряпин уже зійшли. Дівчина подумала, що Джейс ніколи не бачив її такою ошатною, як сьогодні. До лікарні вона вирядилася в чорну плісировану спідницю, старомодну блузку з матроським комірцем, підвела рожевим блиском губи. Дівчина подумала, що схожа на восьмирічну. Але яка різниця, що подумає про неї Джейс, нагадала вона собі, чи зараз, чи будь-коли. Може, вони будуть ставитися одне до одного як Саймон і його сестра – суміш нудьги і легкого роздратування. Клері не хотіла навіть уявляти собі це.
Вона почула голосне нявкання ще до того, як двері ліфта роз’їхалися.
– Гей, Черче, – сказала вона, присівши біля сірого рухливого м’ячика на підлозі. – А де всі?
Черч, який явно хотів, щоб йому почухали живота, зловісно воркотів. Зітхнувши, Клері поступилася.
– От скажений кіт, – сказала вона, енергійно погладжуючи його. – Де…
– Клері! – до неї летіла Ізабель у довгій червоній спідниці. Її волосся було заколоте на маківці коштовними шпильками.
– Я така рада бачити тебе!
Вона нахилилася, щоб обняти Клері, і мало не завалила її.
– Ізабель, – видихнула Клері. – Я теж рада бачити тебе, – додала вона. Ізабель допомогла їй підвестися.