– Зачинено.
– Пропустіть мене, приземлені, – сказав Джейс, делікатно відсторонивши Клері. Він витягнув з кишені стило й приклав до дверей. Саймон незадоволено дивився на нього. «Жодні гарячі дівчата-вампіри не змусять його подружитися з Джейсом», – підозрювала Клері.
– Ну й характер, – пробуркотів Саймон. – Як ти його терпиш?
– Він урятував мені життя.
Саймон швидко глянув на неї.
– Як…
Почулося клацання і двері відчинилися.
– Ходімо! – сказав Джейс, ховаючи стило назад у кишеню. Клері побачила, що знак на дверях просто над головою збляк, коли вони пройшли всередину. Двері вели в невелику комірчину, з голих стін якої облуплювалася фарба. Навколо були картонні коробки. Вміст визначався за написами маркером: «Художня література», «Поезія», «Кулінарія», «Різне», «Романи про любов».
– Квартира он там. – Клері попрямувала до дверей у дальньому кінці кімнати. Джейс схопив її за руку.
– Почекай.
Вона подивилася на нього знервовано.
– Щось не так?
– Не знаю, – Він протиснувся між двома вузькими стопками коробок і присвиснув.
– Клері, ти, напевно, схочеш побачити це…
Вона подивилася навколо. У комірчині було темно. Лише через вікно пробивалося світло ліхтаря.
– Тут так темно.
У кімнаті спалахнуло світло, заливши її діамантовим блиском. Саймон відвернув голову вбік і заморгав.
– Ой!
Джейс тихо розсміявся. Він стояв зверху на запечатаній коробці, піднявши руку. Щось світилося в його руці, світло виходило з його складеної в пригорщу долоні.
– Відьомське світло, – сказав він.
Саймон пробурмотів щось собі під ніс. Клері вже продиралася через ящики до Джейса.
Він стояв за хиткою купою коробок з написом «Містика». Відьомське світло кидало моторошну тінь на його обличчя.
– Поглянь на це, – сказав він, указавши на стіну над собою. Спочатку вона подумала, що Джейс указував на пару декоративних світильників. Та роздивившись краще, дівчина зрозуміла, що насправді це були втоплені в стіну петлі, до яких кріпилися короткі металеві ланцюги.
– Це…?
– Кайдани, – вставив слово Саймон, пробираючись по коробках.
– Не кажи «збоченець», – Клері глянула на нього із застереженням. – Ми говоримо про Люка.
Джейс провів рукою вздовж внутрішнього боку однієї з металевих петель. Коли він забрав руку, його пальці були вкриті червоно-коричневим порошком.
– Кров. І гляньте… – Він указав на місце, де ланцюги були втоплені в стіну. Штукатурка, здавалося, випирала назовні.
– Хтось намагався вирвати кайдани зі стіни. Дуже намагався, судячи з цього.
Серце Клері почало сильно калатати.
– Як думаєш, з Люком все добре?
Джейс опустив руку з відьомським вогнем.
– Це нам треба дізнатися.
Двері до квартири були не замкнені. Вони вели у вітальню Люка. Незважаючи на сотні книг у магазині, ще більше їх було в помешканні. Книжкові полиці сягали стелі, томи стояли в два ряди, один за одним. Переважно поезія і белетристика, хоча було достатньо фентезі та містики. Клері згадала, як колись перечитала тут усю серію «Хронік Прайдена»[10], згорнувшись калачиком на підвіконні Люка, коли сонце заходило над Іст-Рівер.
– Думаю, він десь поряд, – крикнув Саймон, стоячи у дверях невеликої кухні. – У кавнику є кава, і досить гаряча.
Клері зазирнула в кухню. У раковині лежали тарілки, в шафі на гачках були акуратно повішані Люкові куртки. Дівчина пройшла далі по коридору і відчинила двері маленької спальні. Кімната виглядала так, як і завжди: ліжко із сірою ковдрою і плоскими подушками було розстелене, на комоді лежали дрібні монети. Вона відвернулася. Частина її була абсолютно впевнена, що все тут буде перевернуте, розірване на шматки, а Люк зв’язаний, поранений або й гірше. А тепер Клері не знала, що й думати.
Мов заніміла, вона йшла в невеличку спальню для гостей, де часто зупинялася, коли її мати їхала з міста у справах. Вони допізна дивилися старі фільми жахів по чорно-білому телевізору, що миготів. Клері навіть тримала тут наплічник з власними речами, щоб не тягати свої речі туди-сюди.
Опустившись на коліна, вона витягнула його з-під ліжка за оливково-зелений ремінець. Увесь наплічник був обвішаний значками, більшість із яких їй дав Саймон. «Геймери роблять це краще», «Фанатка аніме», «Ще не король». Всередині був одяг, запасна нижня білизна, гребінець і навіть шампунь. «Нарешті», – подумала Клері, і зачинила двері спальні. Вона швидко переодягнулася, зірвавши з себе завеликі речі Ізабель, пітні та заплямовані. Тепер на дівчині була пара м’яких джинсів і блакитний топ із китайськими ієрогліфами на грудях. Клері кинула одяг Ізабель в наплічник, смикнула за зав’язку і вийшла зі спальні. Наплічник знайомо підстрибував між її лопатками. Було приємно знову мати щось власне.
10
«Хроніки Прайдена» – серія з п'яти дитячих фентезійних романів Ллойда Александра, опублікованих у 1964–1968 роках.