— Раді, роззуйся, — сказала вона.
Хлопчик не відводив погляду від підлоги.
— А це обов’язково? — спитав він.
— Так, — кивнув Бехір.
Хлопчик стягнув з себе один черевик, потім другий. На мить я не повірив власним очам: у черевиках нічого не було. Здавалося, що в нього немає ніг. Та все ж він не без зусиль скинув черевики, отже, на чомусь-таки вони мусили триматися. Потім Бехір попросив його встати, й хлопчик знехотя зісковзнув з крісла та встав. Скидалося на те, що він левітує. Порожні холоші його штанів зависли на висоті кількох дюймів над підлогою.
— Він почав зникати кілька місяців тому, — пояснила жінка. — Спочатку пальці на ногах. Потім п’яти. А потім і решта, обидві ступні. Я йому різні настоянки давала й зілля, але нічого не допомагає.
Отож ноги в нього таки були — невидимі.
— Ми не знаємо, що робити, — сказав Бехір. — Але я подумав, може, серед вас є цілитель…
— Те, що в нього, зціленню не підлягає, — мовив Мілард, і на звук його голосу, який линув нізвідки, хлопчик сіпнув головою. — Ми з ним схожі. Зі мною сталося те саме ще в дитинстві. Я не народився невидимим. Це відбувалося поступово.
— А хто це говорить? — спитав хлопчик.
Мілард узяв шарф, що лежав на краю ліжка, й притулив його до обличчя. На шарфі проступили обриси носа, лоба й рота.
— Ось я, — сказав він і рушив у бік хлопчика. — Не бійся.
Ми дивилися, як хлопчик підняв руку, торкнувся Мілардової щоки, потім лоба, потім волосся (уявляти, якого воно кольору й з якою зачіскою, мені ніколи не спадало на думку), і навіть смикнув за нього, легенько, наче перевіряючи на справжність.
— Ти тут. — І очі в хлопчика засяяли від такої дивовижі. — Ти справді тут!
— І ти нікуди не зникнеш, навіть коли станеш невидимим, — сказав Мілард. — От побачиш. Це не боляче.
Хлопчик усміхнувся, і від цього коліна в жінки підкосилися і вона мусила спертися на Бехіра.
— Хай тебе Бог благословить, — зі сльозами на очах сказала вона Міларду. — Хай Бог благословить.
Мілард сів біля зниклих ніг Раді.
— Хлопче, тобі нема чого боятися. Насправді, коли звикнеш бути невидимим, я думаю, ти побачиш, що в цьому є багато переваг…
І коли він став їх перелічувати, Бехір пішов до дверей та кивнув нам з Еммою.
— Залишмо їх, — сказав він. — Їм є про що поговорити.
Ми залишили Міларда наодинці з хлопчиком і його мамою. А вже повернувшись до багаття, побачили, що майже всі: дивні діти й цигани — скупчилися довкола Горація. Він стояв на пеньку перед приголомшеною ворожкою, заплющивши очі й тримаючи руку в неї на голові. Здавалося, він переказує сон, який бачить:
— …і онук вашого онука буде пілотом велетенського корабля, який курсуватиме між Землею та Місяцем, як омнібус, і на Місяці в нього буде маленький будиночок, і за цей будиночок він не встигатиме вчасно сплачувати кредит, і доведеться брати пожильців, а серед них буде вродлива жінка, до якої в нього спалахне дуже сильне місячне кохання, а це не зовсім те саме, що земне кохання, бо є різниця в силі тяжіння…
Ми спостерігали за цим усім, стоячи на краю юрби.
— Він серйозно? — спитав я в Емми.
— Можливо, — відповіла вона. — А може, просто розважається.
— А чому він нам не може отак віщувати майбутнє?
Емма знизала плечима.
— Горацієві здібності часом доводять до сказу своєю непрактичністю. Незнайомим людям він може цілі бобіни віщувань намотувати, а для нас нічого не бачить. Таке враження, що чим краще він до когось ставиться, тим менше бачить. Емоції затьмарюють йому бачення.
— Як і нам усім, — пролунав голос у нас за спинами. Ми розвернулися й побачили Єноха. — І сподіваюся, що ти, люба Еммо, не надто відволікаєш американця. Важко пильнувати порожняків, коли в тебе у вусі жіночий язичок.
— Фу, не кажи гидоти! — обурилася Емма.
— Забити на Чуття я не можу, навіть якби хотів. — Хоча паскудного відчуття, що Єнох ревнує, я б таки волів не помічати.
— То розкажіть про вашу таємну здибанку, — попросив Єнох. — Цигани захистили нас, бо існує якийсь старий запорошений союз, про який ніхто з нас не чув?
— У ватажка і його дружини син дивний, — відповіла Емма. — Вони сподівалися, що ми йому допоможемо.
— Це божевілля, — сказав Єнох. — Вони мало не дозволили солдатам розібрати себе на філе заради одного-єдиного хлопця? От вам і емоції, які затуманюють зір! А я думав, вони хочуть забрати нас у рабство, щоб користуватися нашими здібностями чи щонайменше продати нас на аукціоні. Але я завжди переоцінюю людей.
— Ой, іди знайди собі дохлу тварину й пограйся з нею, — не витримала Емма.
— Дев’яносто дев’ять відсотків людства я не зможу зрозуміти ніколи. — І Єнох пішов, хитаючи головою.
— Іноді мені здається, що цей хлопець наполовину робот, — сказала Емма. — Зовні плоть, всередині метал.
Я розсміявся, але потайки подумав: чи має рацію Єнох? Чи було божевіллям те, що Бехір ризикував усім задля сина? Бо якщо Бехір був божевільним, то я, безперечно, теж. Яку велику жертву я приніс заради однієї-єдиної дівчини? Незважаючи на всю свою допитливість, незважаючи на діда й на те, що ми в боргу перед пані Сапсан, насправді я був з ними лише з однієї причини: того дня, як я познайомився з Еммою, я твердо зрозумів, що хочу бути часткою будь-якого світу, до якого належала вона. Чи робило це мене божевільним? Чи просто моє серце було надто легко здобути?
«Може, й мені не завадило б трохи обрости бронею», — подумав я. Якби я тримав серце в залізі, то де був би тієї миті?
А легко — я був би вдома, накачувався б ліками монотонності. Топив би свої жалі у відеоіграх. Відпрацьовував зміни в аптеці. День у день помирав би в душі від гіркого жалю.
Ти боягуз. Слабке жалюгідне хлопчисько. Проґавив свій шанс.
Але цього не сталося. Тягнучись до Емми, я ризикнув усім, і ризикував знову і знову, щодня. Проте заразом я зібрався і протягнув себе у світ, який раніше був немислимим для мене. Тут я жив серед людей, які були живішими за всіх, кого я знав, робив таке, про що раніше навіть мріяти не міг, виживав у таких тарапатах, що й уві сні не насниться. А все тому, що дозволив собі мати почуття до однієї дивної дівчини.
Попри всі негаразди й небезпеку, що над нами нависла, й попри те, що цей дивний світ почав руйнуватися, щойно я його для себе відкрив, я до глибини душі тішився, що я тут. Усупереч усьому, я завжди хотів жити таким надзвичайним життям. Дивно, подумав я, що можна проживати свій прекрасний сон і кошмар водночас.
— Що таке? — спитала Емма. — Так уважно на мене дивишся.
— Хотів тобі подякувати.
Вона наморщила носа і примружилася, наче я сказав щось кумедне.
— Подякувати за що?
— Ти дала мені таку силу. Я навіть не підозрював, що вона в мене є, — сказав я. — Завдяки тобі я стаю кращим.
Вона зашарілася.
— Я не знаю, що сказати.
«Еммо, яскрава душа! Мені потрібен твій вогонь — той, що у тебе всередині».
— Ти не мусиш нічого казати. — Раптом мене охопило нестримне бажання її поцілувати. Що я й зробив.
Ми смертельно потомилися, однак цигани були бадьорі й рішучо наполягали на продовженні веселощів. І після кількох чашок чогось гарячого, солодкого і з великим вмістом кофеїну та ще кількох пісень вони нас переконали. Вони володіли природним даром казкарів і прекрасних піснярів, ці чарівливі люди, які ставилися до нас, мов до втрачених колись і віднайдених тепер братів. Ми півночі не спали й ділилися історіями. Молодик, який ревів, мов ведмідь, показав нам сценку черевомовця, дуже переконливу — я майже повірив, що його ляльки ожили. Здавалося, що він запав на Емму і все це показував для неї та звабливо всміхався, проте вона вдавала, що не бачить, і демонстративно тримала мене за руку.
Пізніше нам розказали історію про те, як під час Першої світової війни британські солдати забрали в них усіх коней, і на якийсь час їхні фургони залишилися без тяглової сили. Становище було тяжким. Їм довелося стати табором у лісі — в цьому самому лісі, — і от одного дня до них забрело стадо довгорогих цапів. Вони здавалися дикими, проте їли з рук, і комусь спало на думку запрягти одного у фургон. Ті цапи виявилися не менш сильними, ніж коні, яких цигани втратили. Це розв’язало їхню проблему, і до кінця війни їхні фургони були запряжені цими надзвичайними цапами. Звідси й пішла їхня назва, знана в Уельсі, — «цапиний люд». Як доказ, вони показали фотографію Бехірового дядька, котрий їхав у фургоні, запряженому цапом. І ми без зайвих слів зрозуміли, що то було загублене стадо дивних цапів, про яких розказував Едисон. Після війни солдати віддали циганам їхніх коней, і цапи, яких більше не потребували, знову зникли в лісі.