Четверта сигарета.
Треба щось робити. Колби, піпетки, бюретки, масляна баня… Ненавиджу набирати концентровану сірчану кислоту з пляшки. Все, поставив. Куди ж подівся цей журнал? Ага, ось він. Час початку… Маса каталізатора…
“Я неправильно живу”.
Я! Це я неправильно живу! Може Михась правий? Ми всі робимо те, що від нас вимагає суспільство, заробляємо на хліб насущний нелюбимою роботою, хоча з радістю займалися би зовсім іншим… Перед очима повстали неонові вогні сцени, шаленіючий натовп – свято Її Високості Музики. Гриня зітхнув. Він займається музикою вже більше п’яти років, а результат? Його результат – ця лабораторія. Диплом з відзнакою. Магістр хімічних наук. А музика досі в підвалі. Вірніше, у гаражі… Серед тютюнового диму, плакатів рок-зірок і нескінченних мрій. Може, те що ми робимо нікому не потрібно? Але після нечастих концертів люди підходять, люди захоплюються, люди питають де можна придбати CD. Вони не знають, або не розуміють, що на професійний запис просто немає грошей. А якогось багатого буратіно, який грається у продюсера, доля їм ще не підкинула. І тому їхня Група наразі широко відома лише обмеженому колу людей. Ось так.
Гриня знову закурив. Нічого, прорвемось. Просто настрій сьогодні ніякий. Так хочеться їй подзвонити. Знаю, що сенсу вже нема. Сенс зник, почуття теж. Дурна ситуація. Це все відсутність жіночої ласки. Стопудів.
Так, дослід закінчився. Тепер обробка даних і все таке. Ще гірше, ніж дослід. Ще й остання пачка паперу для імпортного хроматографу 60-х років минулого сторіччя закінчується… І шукати цей клятий папір доведеться не кому іншому як мені.
Нарешті. Зробив. Порахував. Зважив. Де ж цей Шеф? Ну як? Нормально? Слава Богу. Ще щось будемо робити? Можна вже піти? Дуже дякую. Мені якраз треба було б… Звиняйте, знову забуваю про “далеко”. Ну, я пішов? До побачення. До завтра.
Гриня вийшов з інститутського корпусу і із задоволенням примружився на лагідне жовтневе сонце. Бездоганно синє небо і не думало журитися якимись там примарними хмаринками. Поважно пролітаюче павутиння залоскотало носа і Гриня голосно пчихнув. Хлопець любив “бабине літо”, любив цей крихітний острівець тепла перед довгим зимовим холодом. Він чиркнув дешевою запальничкою, закурив, озирнувся, посміхнувся знайомій дівчині з молодшого курсу і збіг по східцях на вулицю.
Тут Гриня на хвильку зупинився, дістав з кишені мобільний телефон і почав переглядати телефонну книжку. “Що за фігня, – вилаявся він. – Більше ста номерів у довіднику, а подзвонити нема кому. Шкода, що гроші на мобільник збирав довгенько”. Хлопець незадоволено примружився – йому так зараз хотілося з кимось поговорити.
Здається все так просто – спілкування, відверта розмова чи хай йому грець – інформаційний метаболізм. А нема. Друзі, немов молоді вовки, дорвалися після ВЗО до робочих місць у приступі кар’єризму, з бувшими подругами відносин Гриня не підтримував… Музиканти? Гриня похитав головою – не варто. Не то пальто. І тут його осінило. Хлопець аж засміявся.
– Як я міг забути? – бурмотів він, набираючи номер.
Нарешті пішов виклик.
– Алло, Світлану Іванівну можна до телефону? Алло, Мама? Ти зайнята? Зараз приїду…
РОЗДІЛ 3
– Ну що, сина, як справулі? – посміхнувшись, спитала Мама. – Відтоді як ти почав жити у бабусиній квартирі ми з Батьком тебе практично не бачимо. Юлька за тобою скучає. Ти хоч би Сестрі звонив частіше.
Мама скрушно похитала головою.
– Проте не кажи нічого краще. Я знаю, що ти скажеш – інститут, репетиції, дівчата (при слові “дівчата” Гриня сумно посміхнувся), друзі, пиво…
– Інколи ще й книжки, – вставив хлопець.
– Ага, знаю я твої книжки… – Мама знову посміхнулась. – Певно, тільки те й робиш, що цілими вечорами на своїй гітарі бринькаєш.
– Зате не краду, Ма. – Гриня почухав потилицю. – І не колюся. І ніби-то з поганими дядьками не дружу. Хоча хорошими моїх “лабухів” теж інколи назвати важко.
Мама уважно слухала юнака.
– Що вже у вас трапилося? – спитала вона і спохмурніла. – Знову Павлюша?
Гриня встав і підійшов до не дуже чистого шкільного вікна. Його погляду відкрилося знайоме змалечку подвір’я. Мама працювала вчителькою. Міська середня школа № N. “А он там я колись Віталіку у вухо сніжкою поцілив, – промайнуло чомусь в голові. – Класі в шостому, здається”.
– Він самий. Замахав своєю вигаданою зірковістю. Він бас тримати в руках добре не вміє, але зняв кількох дівчаток після концертів, бачте, повелися на його посмішку №32 – і вже мегазірка. Цього він грати на репетиціях не хоче, того не буде, бо “скільки ж можна”… – Климовський почав сердитися. – Скільки треба! Поки лажі гнати не будеш…