Охоронці клубу зміряли музикантів зневажливими поглядами, неохоче знайшли назву Групи у списку гостей і врешті-решт пропустили хлопців усередину. Проминувши просторий холл, ті потрапили до залу. Там панувала цілковита робоча атмосфера. Звукотехніки у синіх комбінезонах, немов мурахи, монтували портали, розташовували монітори, настроювали ударну установку, під’єднували “комби”… Лунала ритмічна і ненав’язлива музика. Грині в цей момент страшенно захотілось жити. Хотілося лягти на сцені, під лагідними кольоровими променями, з пляшкою світлого пива у руці і дивитися у ще порожній зал, уявляючи собі майбутній успіх… Климовський закурив і спитав у першого-ліпшого Синього Комбінезона хто відповідає за саунд-чек. Той неуважно тицьнув пальцем у довговолосого чоловіка з еспанйолкою, що метушився біля пульта в глибині залу, крикнув “Сергій” і побіг далі. Гриня підійшов до довговолосого.
– Вечір добрий, – привітався він. – Ви Сергій?
Довговолосий уважно оглянув Гриню.
– Так, це я. Чим можу?..
Климовський простягнув долоню.
– Гриня, – представився він. – Я з Групи, ми сьогодні виступаємо… Що з саунд-чеком? Ми б хотіли підключитися, зал відчути…
Сергій відповів на привітання, сказав, що радий знайомству і що саунд-чек дещо затримується, але запевнив, що все буде окей.
– Присядьте десь за столик поки що, – попросив він. – Я вас покличу.
Гриня махнув рукою, хлопці підійшли ближче і розташувалися за сусіднім із пультом столиком. Робити було наразі нічого, тому Група курила і роздивлялась своїх конкурентів, що розбили свої табори за столиками неподалік. Вигляд груп-суперниць був настільки непривітний (як не дивно для музичної тусовки), що знайомитися не пішов навіть товариський і незакомплексований Григорій. Гриня натомість думав про те, що ніякої мінімальної подоби власної гримувальної їм не виділять. “М-да, це далеко не Ріо-де-Жанейро”, – процитував подумки він відомого літературного героя.
Ну і фіг з вами. І тут, в залі, непогано.
Поглянувши на групи-конкуренти, можна було подумати, що це найвідоміші зірки сучасного року. Незрозуміла надмірна пихатість у манерах, жестах, робила їх просто смішними. Чого тільки був вартий один гітарист, що розігрувався на непід’єднаному інструменті з виглядом, який Гриня подумки охрестив “Смерть “Металліці”!
“Цікаво, – подумав Климовський, – як ви, хлопчики, граєте? Втім, скоро все побачимо…”.
Тут підійшов Сергій і повідомив, що вже можна підключитися, поправити стрій на інструментах і спробувати щось зіграти.
Група вийшла на сцену першою. Розчехлили інструменти, підключили “примочки” (позичені напередодні, так як власні пристрої для звукових ефектів були у ненайкращому стані), під’єдналися до “комбів”. Гриня показав як кльово він вміє рахувати до трьох у ввімкнений мікрофон. Веселощі у ворожому таборі викликав Михась, який від хвилювання довго не міг підстроїти третю струну. Проте невдовзі всі проблеми були вирішені. Климовський повернувся до музикантів і тихо сказав:
– Пацани, не забувайте, що це тільки проба. Особливо вимахуватися не потрібно. Граємо програші, звикаємо до сцени… Давайте, з “Кроку”…
Фашист підняв палочки, щоб задати ритм. Раз, два, раз, два, три, чотири…
Всі вступили одночасно. Зігравши вступ, Гриня махнув рукою, мовляв, досить, давайте наступну пісню.
– “Анатомія”! – крикнув він. – І гітари трохи в моніторах додайте! – попросив Климовський звукорежисерів.
Група зіграла ще кілька програшів до пісень і врешті задоволений Гриня дав “відбій”. Він подякував звукорежисерам в мікрофон і повернувся до своїх.
– Досить, – сказав він. – Як на мене, все окей. Тепер куримо, а вони хай лабають. Подивимось на що вони здатні…
Група повід’єднувала інструменти і повернулась за свій столик. “Вороги” піднімалися на сцену. Гриня підійшов до Сергія, який длубався за пультом.
– Хто це? – запитав він, кивнувши на сцену.
Сергій на мить підвів погляд.
– Та ці, столичні… “P.S.”, чи як їх там… А он ті, – довговолосий кивнув у напрямку іншого ворожого табору, – це “Капітолій”. Вони теж, здається, не з Міста… Ти порядок знаєш? – раптом запитав він Климовського.
– Який порядок? – перепитав Гриня.
Сергій облишив пульт і розвернувся до хлопця.
– Зараз прийде наше вельмишановне Журі, – закурюючи, сказав він. – Вони бахнуть по чарці за барною стійкою і всядуться он за той столик. – Сергій тицьнув пальцем у “знаменитий” стіл. – Буде жеребкування. В сенсі, хто за ким виступатиме…