– А чому Кутузов? – замислено поцікавився Гриня.
– Та, ніби-то, це його справжнє прізвище, – невпевнено сказала Маркіта.
– А-а-а, – трохи розчаровано протягнув Климовський. – А я подумав, що це в честь цього, полководця… Того, що Наполеона розгромив. А звідки ти все це знаєш?
Дівчина замислилась.
– Я і сама не пам’ятаю… Люди говорили… Слухай, Гринька, тобі каву приготувати? Зовсім забула спитати…
Гриня запхав пляшку з молоком у холодильник і повернувся до Маркіти.
– Приготуй, сонце. Після морозу це буде дуже до речі.
Климовський присів за кухонний столик і закурив.
– Ти знаєш, що в нас будуть нові сусіди? – запитав він Мар’яну.
– Знаю, – незадоволено сказала та. – Я якраз двері відчиняла, коли він прийшов. З робітниками якимись… – Гриня подумав, що Довідкова, незважаючи на вік, працює цілком пристойно. – Огледів мене з ніг до голови, козел… Каже: “Невже в мене буде така вродлива сусідка?”. І посміхається так противно… Мені аж моторошно стало, а що скажу? Що я ніяка йому не сусідка? Думаю: треба мовчати. Він ще щось потриндів таке тупе і приторне і пішов з робітниками у квартиру. Ось, візитку дав… Казав: “Звертайтесь, якщо що…”.
Маркіта дістала із задньої кишені джинсів шматок картону і з дивною ненавистю жбурнула його на столик.
– На, подивися, хто тепер поруч жити буде!
Гриня з цікавістю взяв візитку і, вражений, завмер.
– Ні фіга собі! – аж присвиснув він. – Світ таки тісний!
На візитці чорним по білому було видруковано: “Борис Володимирович Ткачук. Начальник відділу маркетингу та збуту Фірми”.
РОЗДІЛ 11
З новим сусідом Гриня зіткнувся через кілька днів на сходовій клітині, коли виходив на репетицію. Хлопець щойно зачинив двері, як почув кроки на сходах. Він обернувся і одразу ж зрозумів, що це і є славнозвісний Борис Ткачук. Гриня прискіпливо глянув на сусіда. “Здоровий лось, – відмітив про себе він. – Гм, я уявляв його дещо старшим. І погляд важкезний, прямо як у звіра якогось…”. Одним словом, Борис Климовському не сподобався. Він покрутив ключем в замку і зібрався обійти сусіда, не привітавшись.
Але Ткачук, в свою чергу роздивляючись Григорія, вирішив інакше. Він широко посміхнувся і простягнув руку для привітання:
– Радий бачити сусіда! – Проте його очі не виявили захоплення і залишились такими ж холодними. – З сусідкою я вже познайомився, а тепер з вами… Борис, – представився сусід. – Буду у дев’яносто сьомій мешкати.
Гриня потиснув руку Ткачука. Рука виявилась міцною і твердою. Це хлопцю чомусь не сподобалось.
– Григорій, – сказав він. – Можна Гриня…
– Приємно, приємно… – Борис обмацував Климовського очима. – Я бачу, що ви музикант? – запитав він, кивнувши на кофр з гітарою.
– Є трохи… – неохоче сказав Гриня.
– Десь граєте? – поцікавився сусід і, почувши відповідь, мовив: – Група? Чув, чув…
“Фіг то правда”, – зло подумав хлопець. Його почав втомлювати цей мудак з поглядом убивці з перевулку. Тут “мудак” дістав з кишені свого дорогого пальто гаманець і витягнув з нього візитку.
– А я маркетолог, – сказав він, простягаючи візитку Грині. – Звертайтесь при нагоді…
Климовський хотів було сказати, що він це знає, що знає не тільки це і що в нього вже є така візитка. Ага, і ще: що йому, чесно кажучи, вона як до дупи двері. Але натомість ввічливо взяв її, подякував, тут же показово роздивився з усіх сторін і здивовано підняв брови: “Начальник? Фірма? Чув, чув…”. Ткачук, здається, не зрозумів приколу і прямо-таки розцвів від слів хлопця. Сусіди ще обмінялись люб’язностями і розкланялись.
Гриня вийшов з будинку і з відразою подивився на засніжений автомобіль Бориса. “Правду Батько казав, що козел він рідкісний… І як такі наверх пробиваються? Він же від мене на якісь років п’ять-шість старший! І вже начальник, бля… А Батько в замісниках ходить вже років десять… З двома вищими освітами. Що за порядки в цій Країні?”.
У-у-у, Країно!
Гриня прикурив і, проходячи біля машини Ткачука, плюнув на її заднє скло. І, невідомо чому, цей ганебний вчинок утішив і заспокоїв хлопця.
Людині мало потрібно для щастя…
…Як не дивно, Група вже очікувала Гриню у повному складі. В гаражі було сильно накурено. Хлопець привітався зі всіма і почав розчехляти свій “Fender”. До нього підсів Михась.
– Як там Маркіта поживає? – із нотками неприхованої заздрості запитав він.
– Нормально, – відповів Климовський, чіпляючи до гітари ремінь.