– Привіт передавай, – таким же мерзенним тоном сказав Михась і пішов до свого інструменту.
Гриня проводив Михася недобрим поглядом. “Чого ти бісишся? Маєш Ксюшу, що ще хочеш?” – роздратовано подумав хлопець. Климовський просто не знав, що Михась “кадрив” Маркіту з восьмого класу середньої школи. Щоправда, на цьому фронті йому нічого так і не посміхнулось, але своїх підступних спроб Михась не полишав, аж доки рік тому не зустрів вже неодноразово згадувану Ксюшу. Спати, шановні, таки з кимось треба.
– Перед тим як розпочати нагадую, що через тиждень нам за гараж треба платити, – різко сказав Гриня. Михась сильно дратував його своїм награно-байдужим виглядом. – Так що на наступну репетицію “бабло” принесіть. І щоб не було так, як минулого місяця! Я вам не мама, за всіх не розрахуюсь! Фашисти мене почули?
Циммер винувато похитав головою. Гриня мерзлякувато потер руки, присунув до себе електричний обігрівач і продовжив:
– Є також приємні новини. Новий Рік скоро… Мене тут з одним тіпом познайомили, він нас бере на пробний виступ…
– Хто такий і скільки платить? – озвався Павлюша.
– Коли і де? – підхопив Фашист.
Михась промовчав.
Гриня зробив невиразний жест рукою.
– Прізвище його Салатов. Судячи з його розцяцькованої візитки, він заслужений діяч мистецтв Країни. Колись я чув про нього… В певних колах це відома особистість. Так от, цей Салатов пропонує нам пробний виступ на новорічній вечірці у “Бутерброді”, з перспективою, в разі успіху, сольного концерту там же десь за місяць.
Хлопці переглянулись. “Бутербродом” в народі називали відносно невеличку дискотеку “Бордер”.
– А хто він там? – підозріло спитав Михась.
– Щось на зразок виконавчого директора, – відповів Гриня.
Група мовчала.
– Ну, що скажете? – спитав Климовський. – Там буде якась “солянка”, ми нормально впишемось…
Група мовчала.
– Значить, нам знову не заплатять? – врешті тихо спитав Дімон.
Гриня нервово закурив.
– Тільки от не треба робити з мене винного, – так же різко сказав він. – Я й так роблю все, що можу. Можете самі спробувати поспілкуватися з тими дебілами!
Тут заговорив Михась.
– Ти не сердись, чувак… Просто замахали ці виступи “на дурня”. Так хоч би на якийсь запис заробили…
– На запис треба із зарплати відкладати! – грубо перебив його Гриня. – Не на бухло, не на ганджубас по суботах, а на запис! Не дивіться на мене так! Сам не мільйони заробляю! – Климовський присів на розхитаний стілець. – Але ж я не про те! Хто нас зараз знає? Купка, що була на концертах. Що, скажете, нам зайва реклама зашкодить?! Чи ви вже, бля, такі зірки, що задарма і на сцену не вийдете? А, може, це наш шанс? Зрозумійте, сольний концерт із афішами, рекламою… – Голос Климовського пом’якшав і набув замріяних інтонацій. – Хай у “Бордері”! Хай! Але наш, свій, рідний… – Тут Гриня знову насупився. – Але це “у разі успіху”… Що саме розуміється під цим успіхом наразі невідомо.
– Думаєш кидане? – запитав Павлюша.
Гриня замислено погладив гітару.
– В принципі, все можливо… Але тут вибір невеликий. Або ми підписуємось, хоча б заради реклами з “перспективою”, або ні… Гарантій нам ніхто не дасть.
Група перетравлювала інформацію Климовського.
– А де ти його знайшов, цього Салатова? – поцікавився Михась.
– Санька Задорожний підігнав. Ми з ним по травневому сейшну стикалися, пам’ятаєте? Це якийсь його знайомий, – хмуро відповів Гриня.
Група знову переглянулася. Навіть у найгіршому випадку вони все-одно нічого не втрачали.
– А, хай буде… – сказав Фашист. – Хоч концертна практика яка-небудь…
На тому і вирішили. Традиційний перекур. Підлаштувалися? Фашист, починай… Давайте з “Кроку”. Раз, два, три, поїхали…
…Чергове „дякую” – репетиція закінчилась. Група почала збиратись по домівках. Гриня курив і замислено спостерігав за діями хлопців. Михась запакував свою гітару і повернувся до нього:
– Ти що, чувак, додому не йдеш? – здивовано спитав він.
Гриня похитав головою.
– Ще трохи побуду. Хочу трохи позайматись.
Було помітно, що Михась не дуже радий перспективі йти додому наодинці, але надовше залишатись в гаражі з температурою повітря +8˚С йому хотілось ще менше.
– А-а-а… – розчаровано протягнув він. – Зрозуміло. Ну, дивись тут не замерзни…
Хлопці попрощались і пішли. Гриня прикурив ще одну цигарку і присів біля обігрівача. Правду кажучи, займатись йому особливо не кортіло. Не надто приємні думки обсідали хлопця. Ніяк не давала спокою згадка про байдужі обличчя Журі в „Гайці”. Климовський почухав голову. М-да, подумав він, мабуть таки правду кажуть, що людина любить лише ту музику, яку вона здатна сприймати і розуміти. І навпаки. Зрештою, цей постулат справедливий не тільки для мистецтва. Тим більше в Місті. Тут все можливо…