– Може, поговоримо? – тихо запропонував Кутузов.
Гриня нервово засміявся.
– Про що ми можемо говорити, діду?
Старий глянув хлопцю у вічі і серйозно сказав:
– Для початку познайомимось. Кутузов Юрій Іванович, – представився він і вишукано легенько вклонився. – З ким маю честь?
Гриня ошелешено дивився на манірного бомжа. „Прямо Букінгемський палац якийсь… Зараз ще королева сюди підтягнеться… Скаже: „Пляшчинку не викидай, соколе!”… В нього справді не всі вдома”, – весело подумав хлопець. Хоча, зрештою, кумедний старий таки відволік його від неприємних думок, до того ж Маркіта казала, що він доволі ерудований… І в районі цьому я нещодавно, ніхто мене не знає, тому репутація Григорія Климовського не мала б постраждати від невеличкої бесіди зі старим бомжем. Гриня поправив кофр на плечі і теж вклонився.
– Климовський Григорій Ярославович, – мовив він, стримуючись, щоб не пирснути від сміху. – В народі – Гриня.
– Дуже приємно, – так же серйозно сказав Кутузов.
– Несказанно радий! – розплився у посмішці хлопець.
Вони поволі рушили вздовж зимової вулиці. Гриня уявив, як смішно, напевно, вони виглядають зі сторони: він з гітарою на плечі і бомж з великою брудною торбою. Зоопарк. Де я є, де мої речі?!
– Ну і про що будемо говорити? – нарешті запитав Гриня. – А, Юрій Іванович?
– Просто поговоримо. Про те, про се… – відповів Кутузов. – Мені здалося, що тобі не вистачає спілкування.
Гриня закурив.
– Здається, це тобі його бракує, – скептично зауважив він. – Це ж ти перший підійшов!
– І мені теж, – погодився бомж. – Просто у кожного з нас немає справжніх друзів. У твоєму випадку – бо тебе ніхто не розуміє. Ну, а в моєму… е-е-е… середовищі, скажімо так, колег бути просто не може. Яка може бути дружба з людьми, які за порожню пивну пляшку, ціна якій 10 копійок, ладні тобі голову розтрощити!.. Але не будемо про них погано. Вони теж люди. Тільки комусь пощастило із становищем у суспільстві, а комусь – ні… Ще й нерви не залізні, як-не-як. Хтось витримав, а хтось…
– А чому ти такий впевнений, що в мене немає друзів? – роздратовано перебив його Гриня. – Чому ти гадаєш, що мене ніхто не розуміє?
Кутузов скривився так, неначе Климовський спитав його щось занадто елементарне, на пояснення чого шкода витрачати час.
– Дивись сам, малий. Пів на дев’яту вечора. Ти йдеш з кислою фізіономією, по ній можна зрозуміти, що твоє життя дало тріщину. Жоден пересічний громадянин Країни в таких ситуаціях не біжить до психоаналітика і не платить тому шалені гроші за можливість виговоритися. В Місті кожний при такій справі у двадцять тридцять візьме півлітру горілки і піде… Куди, а? Правильно, до друзів! Там можна пожалітися, обматюкати негідних людей із оточення і владу, видавати з розумним, але ображеним виглядом на „ура” фрази типу: „От якби мені тоді не спішити!”… Але це все можливе лише за однієї умови: якщо це – твої однодумці. Непорозуміння руйнує всі принади такого спілкування. Воно переростає у непотрібні і безглузді суперечки, і людина йде додому із ще більш зіпсованим настроєм. До чого це я вів? – Старий почухав бороду. – Ага! – Він окинув Гриню прискіпливим поглядом. – Ти не схожий на людину, яка йде до друзів пити і спілкуватися. Чи просто до друзів. Ти навіть не схожий на людину, яка взагалі йде пити!..
Гриня дивувався чудернацькому старому. „Що там Маркіта мені наговорила? Який же він божевільний?! Ти ба, як викладає, професор!”.
– А на кого я схожий? – механічно спитав хлопець.
– Ти подібний на людину, яку ніхто не чекає вдома, – беземоційно заявив Кутузов.
Грині страшенно захотілося послати подалі старого бомжа. Ще один геній нації знайшовся, подумав хлопець. Психолог! Аналітик! Ми такі розумні, ми все знаємо! Тьху!..
Кутузов вловив переміну настрою співбесідника.
– Ну, ну, не сердись… – доброзичливо мовив він. – Пробач, якщо зачепив за живе.
– Все окей, – відмахнувся Климовський. Він на хвилю затнувся і невпевнено продовжив: – Можливо, ти і правий… Знаєш, Кутузов, я кожний Божий день прокидаюсь з надією, що Сьогодні все нарешті буде добре. Кожний Божий день. І от цього кожного Сьогодні трапляєься щось таке, що не вписується в схему „Добре”. Слухай, е-е-е… Іванович, якщо ти такий розумний, може, ти мені скажеш що це таке робиться? А, Іванович?
Гриня говорив і водночас дивувався собі. „Я теж, мабуть, збожеволів, – думав він. – Базарю з бомжем про високі матерії! Видно вже добряче наболіло… Тьху, щось я розквасився зовсім”.
Кутузов певний час мовчки крокував поруч хлопця. Потім переклав свою незмінну клітчату сумку у ліву руку і поправив на голові потріпану солдатську шапку-вушанку.