Салатов незадоволено поглянув на нього.
– Ви що, не готові до виступу?
Хлопці знову переглянулися.
– Та готові… – відповів Гриня. – Але хоча б інструменти підлаштувати…
Заслужений діяч мистецтв Країни поморщився.
– Слухайте, всі рок-групи, що виступали тут до вас підлаштовували інструменти в тихому куточку, приклавши вухо до гітар. Ідіть, в мене й так сьогодні питань вистачає. Новий рік, як-не-як.
„А якщо „U2” тут виступатиме – їм теж вухо до деки весла ладнати? Козел грубий”, – з ненавистю подумав Гриня, але промовчав.
Хлопці вийшли з кабінету „заслуженого”.
– Перед виступом будете мати хвилин п’ять! Але не більше! – пролунало їм услід. – Новий рік, не забувайте! Людям потрібне шоу, а не підтягування струн на сцені!
Грині захотілось задушити Салатова. Він вже давно пошкодував про згоду на виступ. Від відмови стримувало лише одне – Група була вказана в рекламних афішах.
Хлопці посунули в малесеньку кімнатку, яку їм виділили під „гримерку”. Сіли, закурили. Настрій був кепський. Навколо світ вирував в очікуванні свята, а вони…
– Пива, я так зрозумів, теж не наллють? – з тихою ненавистю сказав Фашист.
Гриня похитав головою і піднявся.
– Піду батькам зателефоную… Ніхто більше не йде?
Бажання спілкуватися з рідними не виявив ніхто. Гриня загасив недопалок і вийшов з кімнатки.
Було сумно і противно. Хлопець відчував, що у всіх негараздах Група зараз звинувачує його, мовляв, треба було краще домовлятися. Бігай, кланяйся ще й… Спробуй з таким домовитися! Він же „заслужений”! Нічого і чути не хоче, лише власні умови… Тьху!
Гриня підійшов до телефону-автомату, витягнув із задньої джинсів картку, вставив її у телефон і набрав номер.
Ту-у-у… Ту-у-у… Ту-у-у…
– Алло?
– Тату, привіт. З наступаючим!
– О, привіт, сина! Дякую, взаємно! Як ви там? Готуєтеся до свята? – Батько, вочевидь, був у гарному настрої і переповнений оптимізмом вище ватерлінії. – А ми тут по господарству трошки… Вечерю готуємо, те-се… Ялинку з Юлькою прибрали… Потім до нас приїдеш?
– Завтра, Тату. Можу звільнитися пізно, та й яке вже святкування серед ночі…
– Зрозуміло… Ну, тоді до завтра, Гриня. Гарного виступу!
– Дякую, Тату. Привіт всім. Я ще подзвоню…
Климовський поклав слухавку, мить повагався і набрав ще один номер.
Ту-у-у… Ту-у-у…
– Алльо?
– Миша, це я. Ти вже готова? Ми о пів на десяту граємо, але ти вже приїжджай. Повечеряємо щось, поговоримо, окей?
Було помітно, що Маркіта приємно здивована:
– Добре, Гринька… А як же ж ваш цей… саундчек? Ви ж зайняті будете…
– Ні, Миша, ми сьогодні без чеку працюємо. Такі тут умови гнилі.
Гнилі умови „Бутерброда”, схоже, не перейняли Маркіту так як Климовського. Вона муркнула „Зараз буду” і поклала трубку.
Гриня теж поклав слухавку, витяг з автомата картку і, трохи повеселівший, рушив до гримерки.
Група сиділа і мовчки задимлювала приміщення. Климовський аж закашлявся.
– Пацани, та що ви робите?! – він привідчинив двері у коридор, що прямував за сценою. – Тут капєц повний! Краще інструменти підлаштуйте поки тихо!
Він натягнув куртку, кумедну в’язану шапку і зібрався виходити.
– А ти куди? – ліниво запитав Павлюша, витягаючи бас з кофру.
– Піду Машку свою зустріну… Сигарет куплю заодно. А ви що, сьогодні знову на тутешніх тьолках? Невже, Мішка, твоєї коханої знову не буде?! Новий же ж рік!
Група засміялась. Михась скорчив винну фізіономію, мовляв, винен, каюсь (але не караюсь!)… Климовський вгадав з настроями, пануючими в гримерці протягом останніх п’яти хвилин.
– Я-я! – загадково сказав Фашист. – Натюрліх!
Гриня теж засміявся і вийшов.
Надворі падав тихенький пухнастий розважливий сніжок. Новорічний вечір вгадав з аксессуарами. Гриня закурив і нарешті відчув, що свято наближається. Та грець з тим баблом за виступ! Хоча, „поляну” могли би і накрити… Не збіднів би Салатов. Жмот нещасний!
Гриня стояв і милувався червонуватими неонами „Бордера”. Настрій беззаперечно піднімався. Ще й Маркіта зараз прийде…
В чомусь я таки несправедливий по відношенню до неї, подумав хлопець. Вона ж мене по-справжньому кохає, я це бачу. Та… і я її теж… Просто рознервують тебе дебіли усілякі – на роботі, в транспорті, на репетиціях постійний „нон консенсус”… А стримуватися після цього часом не вдається. От і хамимо ми, любий Григорій Ярославович, нашим близьким… Треба збиватися з таких тем. Однозначно.
Треба влаштувати їй сьогодні свято! З шампанським, свічками і віршами… Потім, звичайно, після виступу… І вдома. А до батьків завтра поїду. Дня на три… Може, чотири… Побачимо.