– Я до Салатова, – кинув Гриня охоронцям, на ходу скидаючи шапку і розмотуючи довгий червоний шалик.
Чим ближче підходив хлопець до кабінету Салатова, тим більше росла його підозра у тому, що „діяч” відмовить і ніякого концерту не буде. Але спробувати було варто. Ось і кабінет. Тук-тук.
– Прошу, – почулося з-за дверей.
Гриня увійшов. Салатов з-під лоба глянув на нього.
– А, заходь, заходь… – сказав він. – Що привело?
Гриня прокашлявся.
– Та, от прийшов обговорити з вами, Йосип Йосипович, концерт на Валентинів день.
– Який концерт? – здивовано підняв брови Салатов.
Климовський не чекав доброзичливого прийому, але такого собі точно не уявляв. Це вже носило відтінок відвертого хамства. Але хлопець вирішив не поспішати з висновками: при сучасному ритмі життя можна було забути власне ім’я.
– Та наш, Йосип Йосипович, – стримано сказав він. – Групи. Ми ж перед Новим роком попередньо домовлялися.
Салатов відкинувся на кріслі і скорчив задуману фізіономію.
– А-а-а… Було щось таке… – врешті вимовив він. – Але тепер ситуація змінилась. Вашого концерту не буде.
Гриня не здивувався. Він розстроївся. І розізлився.
– А чому, Йосип Йосипович? – тихо спитав хлопець.
Салатов знову відкинувся на кріслі.
– Розумієш… Григорій тебе звати? – перепитав він. Гриня механічно кивнув. – Розумієш, Григорій, нам це невигідно. Коли ми домовлялись, думка щодо проведення вашого концерту була новою і цікавою, проте, як виявилося, не зовсім доречною з комерційної точки зору. Клубу вигідніше провести просту звичайнісіньку дискотеку, аніж робити витрати на вашу апаратуру, гонорари, афіші і тому подібне. Тим паче, що ще невідомо чи зійдеться публіка на ваш виступ. Тобто маємо абсолютно непрогнозоване вкладання капіталу. Зрозумів?
– Але ж ви обіцяли… – по-дитячому сказав Гриня і виссякався в хустинку. – Отже, на Новий рік ви нас просто використали? Прокрутили як лохів?!
– Слухай, малий, ти що не розумієш, що цим світом керують гроші? – сердито сказав Салатов. – В твої роки це вже можна би було усвідомити!
Гриня мовчки дивився на „заслуженого діяча мистецтв”. Образа щезла, залишилась тупа і безсила злість. Давненько йому так не плювали в кашу. Та де там „давненько” – від оголошення результатів в „Гайці”. „Це починає бути нехорошою тенденцією”, – дратівливо подумав Климовський.
Хлопець підвівся. Салатов теж привстав і простягнув руку для прощання.
– Не ображайся, Григорій, – сказав „діяч”. – Всього доброго.
Гриня подивився на простягнуту йому руку порожнім поглядом.
– Ну і підерас же ти, Салатов, – глухо мовив він, повернувся і рушив до виходу.
Салатов на якусь мить оторопів, очевидно давненько не чув такого на свою адресу. А потім його немов прорвало:
– Ах ти гівно мале! – крикнув він у спину хлопцю. – Що ти про себе думаєш? Що ти супер-пупер музикант? Твоя музика – гівно, і сам ти – гівно! Можеш забути про музкар’єру, чуєш? В цьому Місті ти не проведеш більше жодного концерту! Я про це подбаю, будь спокійний! Ніхто тобі не допоможе! Гівно мале!
Гриня підійшов до дверей і обернувся. Салатов, червоний як буряк, ще щось кричав і матюкався, але це вже не мало змісту. Климовський посміхнувся і відчинив двері. В проході він випростав середній палець правої руки, показав його Салатову і стрімко вийшов.
Гриня вийшов з „Бордера” і закурив. Вітер морозив пальці і губи, кашель шкріб подразнене горло, але тепер хлопець на все це не зважав. Голова була забита зовсім іншим.
Салатов дотримає слова, в цьому Климовський не сумнівався. Скоро, дуже скоро про його витівку буде знати у цьому Місті кожний пес, що так чи інакше має відношення до справ мистецьких. І так як цей мудак мав зв’язки та підлий характер, то проти нього нікому особливо виступати не захочеться. Потрапити в список недругів Салатова було приємного мало. Так як зачіпатися до собаки – ніколи не знаєш, коли вкусить. Та й зрештою, хто такий Гриня? Що, талант? Це ще треба тепер довести…
У-у-у, як же ж набридло щось комусь доводити!
У-у-у, Країно!..
М-да, а пацанам що сказати? Хлопці, вибачайте, але в мене десь дитинство прокинулось, захотілося дядька послати… Не просто так, звісно. Він перший почав…