Що тепер буде?!
Може це було дивним, але хлопець не відчував за собою ані краплини хоч якоїсь провини. Він знав, що все зробив правильно. Набридло вислуховувати. Остогидло кланятися. В печінках вже сидять, йопта!
От тільки настрій був кепським. Гриня викинув недопалок, прокашлявся, сплюнув і рушив уздовж вулиці. „Піду до Маркіти, – подумав він. – Вона ніби казала, що на пари не піде… Трохи побалакаю, відволічуся… Хай мене чаєм з малиною напоїть, бо щось мене вже зовсім нездорово ковбасить… Може, вона і порадить що…”.
Хлопець мовчки стерпів всі випробування такої ж як і він застудженої, переповненої (як і завжди) маршрутки, і невдовзі опинився біля багатоповерхівки, у якій мешкала дівчина.
Ось і знайомі двері, оббиті вишневою шкірою. Дзи-и-и-инь!
– Хто там? – почувся за мить голос дівчини.
– Німці, – глухо сказав Гриня.
Двері відчинились.
– А ви чого не на роботі, німці? – Маркіта була приємно здивована. – Заходіть негайно!
– Так я ще вчора в Шефа відпросився, – Климовський заходився чаклувати зі своїм довжелезним шаликом. – Я ж до Салатова ходив.
– І що? – запитала Маркіта.
Гриня відмахнувся.
– Миша, зроби мені якогось чаю, бажано з малиною, якщо є… Бо мене застуда вже в корінь дістала. Будемо пити чай, розповім.
Дівчина посміхнулась і пішла до кухні. Гриня дістав хустинку, витер носа і почвалав за нею.
– Як твої мандри? – запитала Маркіта, засипаючи чай до порцелянового чайничка.
– Та не дуже… – Климовський закашлявся. – В тебе курити можна?
– Можна, – дівчина поставила на стіл попільничку. – Ти ж знаєш, що батько курить. Ну, то як мандри?
Климовський закурив, знову закашлявся і живописно, практично слово в слово, описав свій візит у „Бордер” та розмову із Салатовим. За час його оповіді Маркіта приготувала чай та поставила на стіл цукерничку і вазочку з печивом.
– Слухай, Гринька, я зовсім забула спитати: може ти голодний? – раптово згадала вона.
Климовський індиферентно накидав цукор в чашку.
– Ні, дякую, апетиту немає зовсім… То все клята застуда.
„Говорив, немов до отієї порцеляни… Ніякої реакції, – подумав він. – Сказала б хоч щось. „Не переймайся” чи ще щось… Таке враження, що її цей чай турбує більше, ніж мої проблеми. Хоча, можливо, так і повинно бути”.
– То кажеш, ти Салатова послав… – врешті задумано мовила Маркіта. – Козел він, звичайно, але… може треба було стриматися, Гринька? – Вона запитально глянула на хлопця своїми великими вологими очима. – Ну, влаштував би він цей концерт потім… Колись… А так же ж буде капостити.
– Миша, ти що, мене не слухала? – Гриня сердито виссякався в хустинку. – Ми безперспективні в комерційному відношенні і тому нікому не потрібні! А з іншого боку – скільки можна терпіти це хамство?! Хто він взагалі такий, а? Папа римський?!
– Ти сам колись казав, що інколи треба попускатися… – тихо сказала Маркіта.
Гриня почав жалкувати, що прийшов.
– Слухай, давай без демагогії. І без тебе вистачає.
– Добре, Гринька, – Маркіта вловила настрій Климовського і вирішила поміняти тему розмови. – А в гори ти зі мною поїдеш?
Гриня мовчки дивився на дівчину. „Ех, тобі б до цих очей ще трохи розуму”, – подумав він і сказав:
– Миша, куди я попруся з такою застудою? Хочеш, щоб я кеди в куток поставив?!
– Так то через чотири дні аж… – наївним голосом сказала Маркіта. – Може якраз пройде…
Гриня зрозумів, що треба допивати чай і йти.
– Десять днів не проходила, а тут раптом візьме і зникне! – саркастично вигукнув він. – А якщо й мине, то що, лізти в мінус десять на висоту в кілометр і кататися на лижах? І знову бухикати як старий пес?! – Климовський одним ковтком допив чай і зі стуком поставив горнятко на стіл. – Окей, Миша, подивимось по ситуації. Піду вже, мабуть.
Хлопець підвівся.
– Я тебе дратую, так? Не хочеш більше зі мною говорити? – тихо спитала Маркіта.
„Не хочу сперечатись”, – подумав Гриня.
– Не сердись… – Він провів рукою по дівочому волоссю. – Просто важкий день.
І абсолютний нуль підтримки.
Гриня вийшов з темного смердючого під’їзду і глибоко вдихнув морозне зимове повітря. Вільного часу було вдосталь, застуда перестала турбувати, так як її симптоми придушило роздратування, тому юнак вирішив пройтись додому пішки – однаково недалечко. Якихось десять хвилин ходу.
Климовський йшов випускаючи клуби сивого диму і розмірковував про причини своїх негараздів. Все зводилось до грошей.
Вірніше, до їх відсутності у кишенях, гаманці і банківських картках.