– Давайте. Починайте.
Майор дістав пачку сигарет і закурив. Потім присунув стілець з-за столу поближче до Бориса і присів.
– Борис Володимирович, ви у дуже серйозному лайні. – Він сказав це так просто, неначе обговорювалась тематика погоди на наступний тиждень. – Курите? – Запитав майор, простягаючи пачку Борису.
Той заперечливо похитав головою.
– Ні. Дякую.
– Не треба мені дякувати, Борис Володимирович. Я не та людина, якій ви маєте дякувати. Дякувати необхідно Герасимчуку. Пам’ятаєте такого? Я вам нагадаю: Герасимчук Павло Дмитрович, той самий замдиректора, того самого „Захід-сервіс’а”. Він у нас в гостях щось дуже розхвилювався і повідав нам одну дуже цікаву історію про постачання одного з їхніх, незареєстрованих ніде складів… Ми аж самі не сподівалися на таку відвертість!
– Я не знаю ніяких незареєстрованих складів, – сухо вимовив Борис.
Он як. Павлік, ссссука… Тепер зрозуміло, чого вони намалювались на Фірмі, але взяли лише мене. Клятий „Захід-сервіс” з його „чорними” складами! Пропрацьовували, виявляється їх, а ми, точніше – ти, просто попав під раздачу. Ланцюг потягнувся. Хто, що? Борис Володимирович Ткачук.
Ох, Павлік, виявляється ти не лише з блядями в сауні добре щебетати вмієш. Соловейко граний… Якщо колись зустріну – піздєц тобі, Павлік. Можеш не сумніватися.
– Ну так, звичайно, ви може їх і не знаєте… Але повірте мені на слово, будь-ласка, що вони чудово знають вас.
– І що далі?
– О… Це дуже цікаве питання, Борис Володимирович! – Майор зі свистом видихнув тютюновий дим. – Особливо для вас. І відповідь, я вірю, ми знайдемо під час нашої з вами розмови.
„Хєра з два ми щось знайдемо”. Борис зрозумів, що зараз його збираються пробивати на відвертість, тобто на інформацію. Захочуть, щоб я здав структуру. Для моєї ж примарної і умовної користі. Але винних, вищих за мене по ієрархії, вони усе одно не дістануть. Борису згадалося як Володя колись давно розповідав історію про одне підприємство, керівник якого знаходився у розшуку кілька років, хоча жив преспокійно за адресою прописки і переховуватися навіть не мав на гадці. І всі відповідні структури знали про його місцезнаходження, проте ніхто його не рухав, тому що забагато на ньому було зав’язано усілякого бруду. Вистачало людей, які не мали бажання у ньому замурзатись.
– Від нашої розмови, пане майор, на жаль, нічого не залежить. Ви і самі це, мабуть, розумієте.
Борис згадав переляканий вираз обличчя Юлі, коли його запихали до казенної „Волги”. Щось здавило забиту сусідом скроню. Виявляється, урода цього в „бобик”, мене – у „Волгу”. Ієрархія, матір її так. Справді, цікава штука – життя. Ще вчора ввечері балакали, тихо-мирно все було… Їй, вочевидь, вже про все натякнули. Шкода.
– Ви помиляєтесь, Борис Володимирович. Ви знаєте скільки вам загрожує?
– Ні.
Майор сказав. „Розводить”, подумав Борис. Я не був відповідальною особою. Я не бухгалтер, мені похєр.
Як це так – „не був”, Борисе?!
– Ви думаєте, мабуть, що я жартую. А я ніколи в житті не був серйознішим, Борис Володимирович. Ви думаєте, що я беру вас, такого поважного чоловіка, на банальний понт? – Майор знову закурив. – Думаєте, якщо забрали тільки вас, то інші відмажуться? Ееее, ні. Це так, до закінчення повної перевірки. Просто ми почули від пана Герасимчука, Павла Дмитровича, ще раз нагадаю вам такого, власне ваше прізвище. Ми просто почали з вас. До речі, я ознайомився з вашим послужним списком… – Майор примружився. – Мене вразило. Чесно. Можна одне питання, Борис Володимирович, так би мовити, особисте?
– Можна.
– Чому вас не відібрали для тієї миротворчої акції на Сході? Ви ж подавали документи, я цікавився! З вашими-то фізичними даними і результатами!
Борис опустив голову. Хвилю помовчав, потім підвів очі і зустрівся поглядом з ментом.
– Все дуже просто. Цього ніхто не приховував. Один генерал в останній момент запхав свого синочка-бовдура, щоб відучити від занадто хорошого життя, яке той провадив. Але я підозрюю, що насправді – для заробітку і запису у особовій справі „учасник бойових дій”… Для кар’єри військового це дуже серйозний і вагомий пункт резюме. Далі бази його не випустили б. Суто внутрішнє патрулювання. Халява. Крайнім зробили мене.
– А ви чого туди так рвались?
– Фінансові умови контракту, – сказав Борис. – Проте гадаю, що свої гроші я б добряче відпрацював.
Майор задумливо відчинив вікно і закурив. Холодне повітря освіжаюче ковзнуло по кабінету.
– Зрозуміло… – врешті вимовив він. – Ну, гаразд. Повернемось до нашої справи. Так як вам належить право і честь першого шлюбного допиту, – майор кхекнув, – вам буде деяка скидка від тої цифри, яку я назвав.