— Спробуємо розпочати перемовини, — відповів учений. — За двадцять років контактів з іншими культурами я набув у цьому деякого досвіду. Можливо, нам удасться переконати їх, що наші наміри безкорисливі. Подарунки теж іноді мають неабияке значення. Трохи цукру, мішечок какао і навіть які-небудь барвисті намиста часом роблять дива. — Він підбадьорливо посміхнувся племінниці. — Але для початку непогано б відшукати тих, із ким можна розпочати перемовини, а разом із тим слід молитися, щоб наші переслідувачі не знайшли вхід на Небесну стежку. Я певен, що Волкріс просто так не відмовиться від своїх намірів.
Він нахилився, щоб розправитися з лозиною якоїсь неймовірно чіпкої рослини, що обвилася навколо халяви його чобота, але колючки надто глибоко застрягли в запорошену шкіру. Після кількох безуспішних спроб, Гумбольдт звернувся до Оскара:
— Здається, я бачив у тебе складаний ножик. Чи не позичиш його на хвильку?
— Авжеж, — підліток сунув руку в кишеню штанів, але нічого там не знайшов. В інших кишенях теж було порожньо.
— Чорт, — засмучено сказав Оскар. — Схоже, я десь його загубив!..
Удача!
Волкріс Стоун нахилилася і швидким рухом підняла із землі невеликий предмет — складаний ніж, старенький, він добряче послужив на своєму віку, але був цілком ще придатний. Вона відкрила його і провела великим пальцем по лезу.
— Ідіть швидше сюди, — гукнула вона Пепперу, який з гидливою міною обстежував ґрунт за десять метрів від неї. — Я дещо знайшла.
Підійшовши, Макс похмуро втупився очима в неї. Жінка обдарувала його скупою усмішкою.
— Не дивіться на мене так, містере Пеппер. І не треба все брати так близько до серця. На вашому місці я б тільки раділа, отримавши додатковий шанс. Як по-вашому, що може означати оцей символ на камені?
Макс задумався.
— Хвиля… — буркнув він. — Або дієслово «текти». У будь-якому разі це якось пов’язано з водною стихією.
— Цікаво!
— На кожному камені в цій проклятій улоговині всілякі письмена і символи. Що тут цікавого?
Вона вийняла складаний ніж і показала своєму супутнику:
— Ось це!
Вона випросталася і раптом почала прислухатися.
— Здається, ви тут щойно говорили про воду?
Пеппер кивнув.
Волкріс глибоко вдихнула, і в цьому зітханні чулося виразне полегшення.
— Ну що ж, ходімо, подивимося, звідки тут узявся цей звук.
Не минуло й двох хвилин, як вони надибали джерело. Немов із нізвідки виник жолоб-розколина, а в ньому — сходинки, вирубані в скелі. Стерті за багато століть, вони линули увись і зникали в хмарах. А на найнижчому майданчику було повнісінько зовсім свіжих слідів.
— Ось ти куди зник, друже, — пробурмотіла вона. — І, мабуть, досі гадаєш, що пошив мене в дурні.
Волкріс фиркнула, як розсерджена кішка, і обернулася до свого супутника.
— Вертаймося до коней! Візьмемо з собою саме стільки, щоб можна було безперешкодно рухатися пішки, решту кинемо тут.
— Ви все ще маєте намір ганятися за Гумбольдтом цими страхітливими урвищами?
— Звичайно. Ви що, вважаєте, що я збираюся сидіти в цій дірі склавши руки, тоді як він вільно розгулюватиме плоскогір’ями?
— А що буде з кіньми?
— Не ваш клопіт. Просто відпустимо їх на волю. Улоговина закрита з усіх боків, і подітися їм нікуди. Води й трави, щоб не сконати з голоду, їм вистачить. На відміну від нас — нам-бо доведеться тягнути харчі на собі.
Вона з клацанням закрила лезо складаного ножа. Навіть цей невинний інструмент у руках Волкріс виглядав зброєю.
— Беріть вашого рюкзака, Пеппере, — і вперед. Дорога кожна хвилина.
29
Видимість упала до нуля. Крижаний туман осідав найдрібнішими краплями на шкірі, одежі, взутті, поступово просочуючи їх вогкістю.
Шарлотта підняла комір куртки. Вона просувалася повільно, дивлячись прямо собі під ноги, бо могла бачити лише маленьку ділянку шляху. Кам’яні сходинки давним-давно зникли, змінившись вузькою стежкою, що поступово повертала на захід. Вілма вибралася з Оскарового рюкзака і тепер шастала в навколишніх заростях, то з’являючись, то знову зникаючи в хащі.
Пообіч стежки тут росли незнайомі розлогі дерева, згори донизу вкриті лишайниками. Їх вузлуваті покручені гілки тягнулися до подорожніх, немов лапи гірських тролів. І хоча йти стежкою було набагато легше, ніж сходами, де не було двох однакових за висотою сходинок, Шарлотта відчувала, що її сили от-от вичерпаються. Ноги здавалися чужими й неймовірно важкими, кожен крок давався з великими зусиллями.
Найгірше було те, що вони як і раніше просувалися в суцільному шарі хмарності, а наступний привал — тільки після того, як вони виберуться з хмар. Так вирішив Гумбольд, і, знаючи свого дядечка, вона могла бути впевнена, що він швидше візьме її на плече й понесе сам, аніж змінить своє рішення. І причина всіх цих мук — Волкріс Стоун.
Шарлотта не раз починала гадати, що могло статися між цими двома. Залишити друга чи подругу в халепі — це зовсім не схоже на її дядечка. Навпаки: він радше пожертвує собою, ніж наразить на небезпеку тих, хто з ним зв’язаний. Чому ж він вирішив розлучитися з Волкріс, нічого їй не пояснивши? Що могло стати причиною?
Занурена в свої думки, вона помітила ці дві величезні постаті, що тінями проступили крізь вогку імлу, аж тоді, як до них лишалося два десятки метрів. Шарлотта різко зупинилася, немов наштовхнувшись на перешкоду.
— Дядьку! — стиха погукала вона.
— Я бачу, — не обертаючись, щоб не втратити небезпеку з очей, пошепки відгукнувся Гумбольдт.
У тумані непорушно височіли дві невідомі істоти велетенського зросту в бойовому спорядженні.
— Не рухайтеся! — кинув учений своїм супутникам, повільно та обережно наближаючись до велетнів.
Шарлотту пройняв жах. Рогаті чотириметрові фігури із затиснутими в руках списами завтовшки як середня колода, як і раніше не ворушились, але в них відчувалася така сила, що, здавалося, їм вистачить одного руху, щоб розчавити Гумбольдта. А він уже стояв прямо перед ними.
Якийсь час учений вдивлявся у велетнів, потім обернувся і махнув рукою.
— Ідіть сюди, — гукнув він. — Ніякої небезпеки немає!
Шарлотта перезирнулася з Оскаром та Елізою, набралася духу і зробила перший невпевнений крок. І що ближче вона підходила до загадкових істот, то ясніше ставало, що перед ними — не що інше, як могутні тотемні статуї, чиє єдине призначення — вселяти жах у чужаків.
Очі статуй, спрямовані вдалину, були виготовлені з відшліфованої бірюзи. Тіла складалися із стовбурів сухих дерев, суччя та очерету, майстерно задрапірованих шкурами тварин. Довгоносі обличчя, викарбувані в камені, чимось нагадували небачених птахів.
— У мене немає сумнівів, — сказав Гумбольдт, жестом прокреслюючи невидиму лінію впоперек стежки. — Тут — межа. Ми вступаємо у володіння заклиначів дощу. Думаю, у нас ще є можливість повернути назад. Можливо, остання. Хтось хоче залишитися?
Відповіді не було.
Тієї ж миті зарості навколо стежки заворушились, і весь навколишній ліс почав рухатись. Шарлотта почула схвильоване попискування Вілми, яке нараз урвалося, і раптом побачила їх.
Примарні істоти зростом із восьмилітню дитину, але з широкими плечима й непомірно великими головами стрімко виникали з туману з усіх боків. Їх ставало все більше. Що це — їй ввижається, чи на головах у них і справді роги, а обличчя так само схожі на пташині, як і обличчя статуй-охоронців?
Не в змозі більше стримуватися, Шарлотта закричала.
Волкріс Стоун зупинилася, напружено вслухаючись.
— Ви чули це, Пеппере?
Макс ствердно кивнув.
— Лунало так, ніби когось до смерті налякали.
— І дуже близько, — сказала жінка. — Неймовірно близько. Ширше крок — зараз ми їх наздоженемо!
Гнучким рухом вона витягла меч із піхов. Це був японський дайто — найкраща холодна зброя в світі. Нагартований і вигострений клинок видав майже кришталевий дзвін — здавалося, при першому ж зіткненні з іншою зброєю він розлетиться вщент. Але це було далеко не так — міцність цієї сталі не знала собі рівних.