За такої видимості неможливо покладатися на вогнепальну зброю, і револьвер тут мало чим зарадить. Зате меч не підведе в будь-яких умовах.
Розгонисто крокуючи, Волкріс трохи не летіла вгору по стежці. Пеппер ледве встигав за нею, все більше відстаючи, поки туман остаточно не поглинув його постать. Але жінку це не збентежило — у майбутній битві редактор тільки плутався б у неї під ногами.
Опинившись на лісистій вершині гори, вона зупинилася як укопана. Дві жахливі істоти перепинили їй шлях. Велетенського зросту, широкоплечі й могутні, вони мали непохитний і цілком спокійний вигляд.
Волкріс вагалася лише мить. Вихопивши один із сюрікенів із наплічної кобури, вона невловимим рухом метнула його у ворогів. Пролунало дзижчання, за ним — приглушений удар. Звук був порожнім, немов зброя встромилася в щось неживе, а страховиська не відступили ні на крок.
Тоді, обхопивши руків’я меча обома руками, вона стала в бойову стійку і рушила назустріч велетням, їй вистачило двох-трьох кроків, щоб зрозуміти, що перед нею — муляж, призначений для залякування непроханих гостей.
Підійшовши впритул, вона висмикнула сюрікен, що глибоко встромився в роз’їдену вологою і комахами деревину. Ґрунт навколо був укритий безліччю слідів, а в одному місці виднілися темні плями. Вона нахилилася і пропустила вологий пісок між пальцями, на яких залишилися сліди крові.
Віддалік у траві виявилося щось, що здалося їй невиразно знайомим. Ціпок, завдовжки близько метра з ебенового дерева, увінчаний золотою рукояттю у вигляді левової голови. Вона потягнула за неї — і на світло з’явилася схована в ціпкові тонка і гостра, як бритва, рапіра.
Тепер сумнівів не лишалося: перед нею Гумбольдтовий ціпок, виготовлений багато років тому берлінським зброярем на спеціальне замовлення. Вона була його постійною супутницею вже за часів його навчання в монастирі, і вчений нізащо не розлучився б із нею доброхіть.
Характер слідів також не залишав сумнівів — Гумбольдта і його людей заскочили зненацька і захопили в полон. Волкріс прийшла надто пізно. Знову вона запізнилася!
Нарешті наспів захеканий Пеппер. Він важко дихав, по його обличчю струмками лився піт.
— Слава богу, — прохрипів він, ледве зводячи дух. — Що це за диявольське місце? Що за боввани? — Тільки тепер він помітив тотемні статуї і з жахом вирячився на них. — Куди подівся Гумбольдт?
Жінка не завдала собі клопоту йому відповісти — вона не збиралася марнувати час на пояснення. Гонитву ще не завершено.
Проте за півгодини вона була змушена зупинитися і визнати, що програє змагання. Гумбольдта і тих, хто, очевидячки, його захопив, їм уже не наздогнати.
Пеппер мав такий вигляд, ніби ось-ось помре від виснаження. Упавши на траву, він жадібно припав до фляги, але не встиг зробити й кількох ковтків, як Волкріс відібрала у нього флягу.
— Зараз же припиніть! — зажадала вона. — Ми повинні заощаджувати воду. Хто знає, чи є тут, нагорі, джерела, придатні для пиття!
— Може, і ваша правда… — все ще важко дихаючи, промовив редактор. — Але скажіть мені, Волкріс, що, власне, ви хочете зробити, коли наздоженете Гумбольдта? Ви ж не збираєтеся його вбити?
— Я не варвар, — сухо відповіла жінка. — Зрозуміло, про вбивство не може бути й мови. Я всього лише хочу переконати цю людину, що їй немає ніякого сенсу продовжувати експедицію. Тим паче що без зброї і запасу харчів це удвічі важче.
— Отже, ви хочете позбавити його всього цього? Тобто пограбувати?
— Називайте це як завгодно, — посміхнулася Волкріс. — Я віддаю перевагу іншому терміну: «необхідні заходи». Ми вже дуже близько підійшли до відкриття, і не в моїх правилах ділитися славою з якимсь Карлом Фрідріхом фон Гумбольдтом, самозванцем і сумнівним ученим!
Зробивши короткий ковток, вона загвинтила флягу й поклала її до свого рюкзака.
— Не можу зрозуміти єдиного: як їм вдається пересуватися так стрімко. За моїми розрахунками, ми давно мали б нагнати Гумбольдта чи тих, хто його захопив. Просто якась загадка!
Якийсь час Волкріс вдивлялася в туман, немов намагалася пронизати його поглядом, а потім перевела погляд на Пеппера. Інакше як жалюгідним становище редактора навряд чи можна було назвати.
— У мене є пропозиція, — нарешті сказала вона. — Ми продовжуватимемо погоню ще протягом півгодини. І якщо нічого не вийде, почнемо шукати місце для стоянки. Сьогодні ми все одно більше нічого не зуміємо зробити. Зараз четверта, скоро почне сутеніти, і нам потрібно влаштуватися на нічліг.
— Приймається, — сказав редактор, примушуючи себе підвестися. — Схопимо їх усіх — і квит!
Жінка посміхнулася. Хоча Пеппер і був слабаком, але в почутті гумору йому не відмовиш. Риса вдачі, яка ніколи не виявляється зайвою. Крім того, він був зовсім не дурний. Знання індіанської культури та мови могло дати їм чималу користь. Хто знає, що чекає на них попереду?
— Непогано сказано! Вперед!..
Але півгодини не знадобилося, щоб усе закінчилося якнайнесподіваніше. Стежка обірвалася, і під їхніми ногами розверзлася жахлива прірва, затягнута пеленою хмар.
Стоячи на її краю, ні Волкріс, ні Макс не могли оцінити, яка вона широка і глибока. Край могутнього виступу скелі, на якому вони опинилися, здіймалися дві кам’яні тримальні опори, до яких кріпилися сплетені з рослинних волокон троси підвісного моста, від самого вигляду якого у Пеппера похололо в грудях. Міст тягнувся прямо через прірву, а його протилежний кінець зникав у тумані.
Куди він веде, і що може їх чекати на іншому краю прірви?
Волкріс сіла і приклала долоню до дерев’яного настилу моста.
— Вони пройшли тут зовсім недавно, — сказала вона. — Міст ще погойдується.
— Що тепер нам робити? — запитав Макс. — Підемо за ними?
— Ні. — Вона знову схилила голову, прислухаючись. — Чуєте: шум і ніби приглушені голоси? Це на тому боці.
— Гумбольдт?
Волкріс похитала головою.
— Навряд чи. Швидше, індіанці. Вартові, що охороняють міст.
— І що ж тепер нам робити?
Жінка напружено вслухувалася й далі в звуки, що доносилися з туману.
Раптом почулися квапливі кроки. Вони наближалися, і міст знову почав розгойдуватися. Волкріс стрімко оглянулася: зовсім поруч із мостом ледве помітна стежка звивалася уздовж краю прірви, поступово йдучи вниз.
— Швидше, — сказала вона. — Треба негайно забиратися звідси.
30
Оскар розплющив очі.
Пітьма!
Де він? Що з ними трапилося?
Він підвів голову і спробував зорієнтуватись.
Але чому він нічого не бачить? Він що, осліп? Начебто, ні, — просто його обличчя закрите цупкою тканиною. Здається, йому накинули на голову мішок…
Він спробував позбавитися від мішка, але нічого не вийшло. Руки і ноги щось утримувало. Сонячні промені ледве просочувалися через тканину, повітря всередині мішка було затхлим, дихалося через силу. Він відчував, як теплий вітер обвіває його тіло, але ніяк не міг визначити його положення в просторі. Солоні струмки поту стікали по його обличчю.
Повільно, як тече пісок у пісковому годиннику, поверталася пам’ять. На них напали… Почалася бійка… Він дістав удар по голові, а потім… порожнеча.
Він спробував заговорити, покликати на допомогу, але чиїсь руки миттєво засунули йому в рота кляп. Плечові й колінні суглоби були весь час напружені, він відчував, як погойдується з одного боку в інший, немов маятник.
Раптом Оскар здогадався, що з ним відбувається: він висів горілиць на довгій жердині, немов убита мисливцями косуля, і його несли, причому досить швидко.
А де решта? Їх теж захопили в полон?
Він спробував поворушити руками, але грубі мотузки з рослинних волокон боляче впилися в зап’ястя. Кінчики пальців затерпнули, він їх давно вже не відчував.
Звуки, що долітали до його вух, були незнайомими і збивали з пантелику. Він чув кроки босих ніг, що шльопали по пружних дошках. Поскрипувала жердина, натягалися і слабшали мотузки, а його викрадачі рухалися нерівним кроком, наче весь час перебігали по якихось настилах чи балках. Він навіть уявив собі місто, де самі лише підвісні мости і драбини, — і в пам’яті відразу спливла Босуеллова фотографічна пластина й зафіксовані на ній запаморочливі прірви та прямовисні скелі.