— Хіба нам конче треба перебиратися на той бік? — запитав він. — Спостерігати за тим, що відбувається, ми можемо і звідси. Тільки що хмари розійшлися й відкрилося місто на тому боці. Це справді вражаюче видовище!..
— Мені потрібний Гумбольдт — у полоні він чи на волі! — відрізала Волкріс таким тоном, що стало остаточно ясно — будь-які дискусії закінчено.
Сівши поруч, вона відламала шматок хліба й почала неквапливо жувати. У Макса вистачило розуму не продовжувати суперечку — він усе ще добре пам’ятав, як його супутниця вміє поводитися з ласо.
— Мені дуже шкода, — раптом сказала вона, немов їхні думки текли паралельно. — Я маю на увазі те, що відбулося між нами в долині. Але я не могла ризикувати і дозволити Гумбольдтові утекти. Я поводилася… не цілком чесно.
— Не цілком чесно… — посміхнувся Макс. — Ви обійшлися зі мною як із військовополоненим. І поїздку впоперек сідла я забуду ще не скоро. Я вже був подумав, що прийшла моя остання година.
— Я й не чекаю, що ви зрозумієте причину, через яку я так учинила. Я жінка, змушена відстоювати своє місце в світі, яким правлять чоловіки. І мені не раз доводилося протистояти важким ударам долі. Але на кожен я знаходила свою відповідь. Так і з Гумбольдтом. Колись він погордував мною, але цього разу йому мимоволі доведеться приділити мені увагу.
Після досить тривалої мовчанки Макс несподівано запропонував:
— У нас із собою два пристойних біноклі. Найрозумніше в нашому становищі — залягти в укритті неподалік і пильно поспостерігати за мостом протягом дня. Так би мовити, зібрати інформацію. Це напевно краще, ніж із розгону стромляти голову в пащу левові.
Але Волкріс була непохитна. Розправляючись із хлібом і шинкою, вона коротко й твердо промовила:
— Гумбольдт на тому боці, отже, і ми підемо туди. Можливо, міст нам не здолати, але існує ще один шлях, яким можна пробратися до міста.
— Звідки ви це знаєте?
— А ви не ставили собі питання, яким чином Гаррі Босуеллу вдалося туди проникнути?
Макс здивовано втупився очима в жінку.
— Я знаю, як він це зробив. За двісті метрів звідси я дещо надибала, і, боюся, вам це не дуже сподобається. Збирайте рюкзак і йдіть за мною.
За чверть години обоє стояли неподалік від краю обриву, і Пеппер аж рота роззявив, побачивши дивні речі, заховані в чагарнику: три дерев’яні розсувні ніжки з гвинтами для фіксації і з гумовими наконечниками в нижній частині.
Редактор тільки розвів руками від подиву — перед ним був розібраний на частини штатив від фотоапарата, який міг належати тільки Гаррі Босуеллу!
Він нахилився вперед і побачив, що поряд зі штативом лежить і сам фотоапарат. Дерев’яний корпус був у цілком задовільному стані, за винятком кількох подряпин і плям, об’єктив також не постраждав. Судячи з того, як лежали всі предмети, Босуелл ховав їх поспіхом, очевидно, рятуючись втечею. Штатив разом із фотоапаратом важили близько десяти кілограмів, і тягти їх на собі крутими схилами було просто неможливо.
Потім Макс оглянув ґрунт поблизу заростей. Тут знайшлося вугілля від багаття, яке також поспішно погасили, розкидавши жар на всі боки ногами, кілька клаптиків паперу, рештки обгорілої газети й порожня консервна бляшанка з-під свинини з бобами американського виробництва.
Сумнівів не лишалося — фотограф побував тут. Але коли? І що змусило його кинути дорогу фотокамеру і поспішно покинути стоянку? Проте у будь-якому разі, до Нью-Йорка вони повернуться не з порожніми руками…
— Де ви застрягли? — донісся до нього вимогливий оклик із-за виступу скелі. Волкріс уже встигла зникнути з поля зору Пеппера і квапила його.
— А як же камера? — гукнув він услід їй. — Не кидати ж її тут!
— Пізніше, — прозвучала коротка відповідь. — Зараз є речі важливіші.
— Але я думав, що Босуеллова камера…
— Зараз же облиште цю ідіотську камеру і йдіть за мною!
«Ця бісова баба, — промайнуло в голові у Макса, — зажене-таки мене в могилу». Вона весь час тримає його в неймовірній напрузі і змушує вплутуватися в авантюри, на які сам він нізащо не зважився б. У всякому разі (і ця думка чомусь здалася Пепперові втішливою) — він потроху починає звикати до такого життя. Більше того — воно навіть дає йому втіху.
Волкріс чекала його за поворотом стежки, стоячи на краю уступу, який так круто обривався вниз, що мимоволі виникало враження, ніби саме тут має бути кінець світу. Стежка робила плавний поворот, а далі починала круто спускатися уздовж стіни скель.
Макс повільно підійшов до краю обриву і заглянув униз. Боже мій, що за безодня! Від самого погляду в прірву в животі утворилася холодна порожнеча, коліна ослабіли. Нижню і верхню частину неймовірної скельної стіни приховували хмари, і на мить йому здалося, що виступ, на якому вони обоє стояли, ось-ось відколеться від гірського масиву і полетить у долину. Про те, що таке цілком можливо, свідчили величезні брили гірської породи, які він бачив біля підніжжя цього схилу. Зліва від нього починався кам’яний карниз завширшки не більш як півметра — він і був продовженням стежки, якою вони обоє сюди спустилися.
Макс набрав побільше повітря, щоб його серце, що шалено калатало, трохи вгомонилося. Ніколи раніше йому не доводилося бувати в таких місцях, хоча він списав сотні сторінок описами неймовірно красивих ландшафтів — від Ґранд-Каньйона до заповідних Скелястих гір. Але панорама, що зараз відкривалася перед ним, набагато перевершувала всі ці чудеса природи.
— Кінцева зупинка, — стиха пробурмотів він. — Доведеться повертатися…
— Помиляєтеся, містере Пеппер, — різко заперечила Волкріс, і в її очах спалахнули небезпечні вогники. — Невже ви готові здатися? Тепер, коли починається найцікавіше?
Редактор поглянув на карниз, потім боязко покосився на прірву. Шлунок здавила крижана рука.
— Але ж ви це не серйозно, міс Стоун?
— Хіба я схожа на жартунку?
Макс ковтнув слину й подумав: «Кепська справа. А мені ж тільки-тільки почали подобатися пригоди!»
32
Рано-вранці Оскара безцеремонно розбудили. У напівмороці своєї в’язниці він розрізнив п’ять, чи шість постатей навколо себе. Сильні руки схопили підлітка, підняли з тапчана, натягнули йому на голову мішок і зв’язали зап’ястя.
— Відпустіть мене, я ж нічого вам не зробив!.. — закричав він, намагаючись вирватися.
Марно — його знову схопили і витягли назовні з плетеної комірки. Потім повалили на землю, зв’язали додатковими ременями руки і ноги і знову підвісили до жердини. І ось він знову теліпається, як дохлий кролик.
Але що це? Праворуч і ліворуч чуються знайомі голоси: це його друзі!
— Шарлотто! Елізо! Пане Гумбольдт! Ви тут? — загукав Оскар.
— Еге-гей! Я тут!.. — донеслася відповідь, супроводжувана стогонами і лайкою. — Чорт би вас узяв, хіба так поводяться з гостями? Адже ми прийшли до вас із миром!
У Оскара трохи відлягло від серця. Принаймні, тепер він не сам.
Пролунав різкий горловий вигук, і вся процесія почала рухатись. Їх знову поспішно несли через усе місто, але цього разу шлях виявився коротший. Не минуло й п’яти хвилин, як носії зупинилися.
Навколо зашепотіли голоси, почулося скрипіння дверних завіс, і Оскар із невиразною тривогою зрозумів, що їх занесли до приміщення. У повітрі запахло димом спалюваних ароматичних смол. Запах був такий густий, шо підліток закашлявся, і лише через деякий час його легені трохи звикли до задушливої атмосфери. Їх опустили додолу, звільнили руки і ноги й ослабили зашморги мішків на головах. Потім кроки віддалилися.
Оскар почекав хвилину-другу, а потім скинув із голови мішок і роззирнувся.
— Ми самі, — прошепотів він, звертаючись до друзів. — Можна зняти мішки!
Він допоміг їм звільнитися від «головних уборів». На лобі Гумбольдта красувалася чимала ґуля, яку він дістав у сутичці, але жінки виявилися цілі і непошкоджені. Проте все їхнє майно пропало — залишився тільки той одяг, що був на них. Вілми також не було, і лишалося сподіватися, що їхня маленька подружка вціліла і никає десь у навколишніх горах.