Зал, у якому вони були, здавався величезним. Світло смолоскипів відкидало на стіни химерні тіні. Через отвори в даху до приміщення проникали стовпи сонячних променів, у них синіми пасмами клубочився дим курильниць. Висоту банеподібного склепіння, що спиралося на безліч різьблених колон, визначити було неможливо. Підлога складалася зі складного переплетення стебел бамбука, забарвлених у різні кольори, її вкривали строкаті килими, виткані з вовни лами або альпаки.
У центрі залу було чимале підвищення у вигляді ступінчастої піраміди. На її вершині розташовувалися два невеликі, але дуже давні з вигляду обеліски, покриті вяззю таємничих символів. Між ними стояв величезний різьблений трон, на якому, — тут у Оскарж перехопило дух — виднілася чиясь постать.
То була людина-птах, неймовірно схожа на охоронні статуї на межі володінь заклиначів дощу, але значно меншого зросту! Над гачкуватим носом дзьобом світилися два холодні жовті ока. Істота нахилилася вперед, спираючись на дуже гарну, прикрашену золотом і коштовними каменями патерицю. Праворуч від неї стояла невелика клітка, яка здалася Оскарові знайомою. Звідти несподівано донісся неголосний писк.
— Дивіться, — прошепотів він, показуючи на клітку, — там Вілма!
— Тихше, — так само пошепки відгукнувся Гумбольдт. — Зараз не час турбуватися про Вілму!
Вчений підняв угору руки у вітальному жесті і ступив до трону. Ту ж мить приміщення, що здавалося безлюдним, наповнилося рухом. Із потайних ніш і затемнених кутків з’явилися постаті охоронців, їхні списи й алебарди, потрапляючи в сонячні промені, похмуро поблискували. Почувся звук натягуваних тятив могутніх луків.
Щира усмішка застигла на Гумбольдтовому обличчі.
— Добре, добре, умовили, — пробурмотів він, відступаючи назад. — Але спробувати все-таки треба було…
«Ось воно, — уїдливо подумав Оскар, — багатолітня практика встановлення контактів із незнайомими племенами в дії. Що ж тепер буде?» — запитав він себе.
Людина-птах піднялася і, у свою чергу, широко простягла руки.
— Сінчик мунаскайкуна! Вамра ньїст’акуналлай! — промовив він.
Його дзвінкий голос відбився від стін і заповнив усю залу. Позаду полонених почувся шепіт, і охоронці відступили в тінь. Жрець-птах опустив руки і рушив уперед. Довгий шлейф із пір’я тягнувся за ним, коли він сходив униз сходинками підвищення.
Тільки зараз Оскар зрозумів, до чого продумано влаштовано освітлення в цьому приміщенні. Отвори в склепінні розташовувалися так, що жрець весь час був «під прицілом» сонячних променів. Від цього виникало враження, що його постать мерехтить і ніби розчиняється в потоках світла. У той самий час весь інший простір залу потопав у мороці. Кожен, хто вперше потрапив сюди, неминуче мав побачити в істоті, що сиділа на троні, посланця небес, ангела чи щось подібне. Завдяки такому освітленню жрець здавався набагато вищим, ніж був насправді. І лише коли він опинився за кілька кроків від них, Оскар переконався, що людина-птах ледве дістає маківкою йому до підборіддя.
Жрець вимовляв кожне слово співучо, немов читав псалом.
Співаючи і стрясаючи повітря заклинаннями, він почав обходити навколо тісної групки полонених, але, опинившись позаду Шарлотти, раптом зупинився. З-під щільного одіяння, зшитого з пір’я, показалися дві смугляві зморщені руки. Вони потягнулися до волосся дівчини й почали розпрямляти його, укладаючи в якусь подобу віяла. Шишкуваті пальці ніжно погладжували волосся, що вилискувало в світлі смолоскипів щирим золотом.
— Імарайку кунан тута, — шепотів жрець. — Муспайнійпі янанхані лакі футіллататакмі…
Шарлотта стояла не рухаючись. Але на останньому слові жерця дівчина ледве помітно повернула голову і сказала:
— Місквінійпірі рікуні.
Людина-птах видала уривистий горловий крик. Швидкими кроками вона обійшла навколо полонених, як і раніше не зводячи очей із Шарлотти. Коли вона зупинилася перед нею, її дзьоб майже торкнувся обличчя дівчини.
— Інті, майллік Тайтанчикта?
Дівчина кивнула:
— Йана к’ушиньїнпі пакаската.
Жрець відсахнувся. Останні слова Шарлотти подіяли вражаюче. Спочатку він завмер, немов соляний стовп, а потім укляк перед нею.
33
Перший крок — завжди найважчий.
Цією життєвою мудрістю батько напучував семилітнього Макса Пеппера, вперше виряджаючи його до школи. Бог знає, чому він згадав про це саме зараз.
Макс із величезним зусиллям підняв ногу й поставив її на вузький карниз. При цьому жменя щебеню й пилу посипалася вниз. Він прослідкував поглядом за польотом камінців, аж поки вони зникли в тумані прірви, і його занудило.
— А тепер просто зробіть це, — почув він позаду себе Волкріс. — У нас не так багато часу. І що довше ми простовбичимо тут, то вища ймовірність, що нас побачать. Наберіться духу і вперед!
Немов для того, щоб підкріпити свої слова дією, міс Стоун злегка потягнула кінець мотузки, яка, немов пуповина, з’єднувала її і редактора.
— Не квапте мене, — огризнувся Макс. — Для початку мені потрібно трохи звикнути до висоти. Зрештою, не щодня співробітникам «Ґлобал Експлорер» доводиться дертися по скелях на висоті трьох кілометрів!
— Не треба дивитися вниз. Краще уважніше дивіться собі під ноги, — пролунало ззаду. — Цього буде цілком досить. Ну ж бо, вперед!
Макс набрався духу і зосередився на кам’яному карнизі. На вигляд він був досить надійним, якщо не брати до уваги кількох тріщин, через які легко можна було просто переступити. Граніт — міцна порода і витримує значну вагу. Півметрової ширини уступу цілком досить, щоб зберігати рівновагу.
У дитинстві він легко балансував на колоді, чому допомагало розвинене відчуття рівноваги. Перешкоди, перед якими його друзі пасували, здавалися йому нікчемними. Правда, тоді до землі було зовсім близько, хоча в уяві вони з товаришами долали запаморочливі прірви й бурхливі водоспади. Той, хто зривався, вважався загиблим і вибував із гри.
Макс зітхнув. Хто б міг подумати, що ця дитяча забава одного разу обернеться для нього реальністю.
На додачу до всіх інших лих, здійнявся вітер. Він надимав його куртку, кидав пилом в очі, куйовдив волосся. Ні про що не думати, переконував себе Макс, зосередитися на ділянці карниза зо два метри попереду — і все. Це єдине, що цієї хвилини має тебе хвилювати. Перший крок, як відомо, найважчий…
Ці слова він невпинно повторював у думці, а сам, притиснувшись спиною до кам’яної стіни і чіпляючись за найменші виступи, повільно просувався вузьким виступом. Приблизно так, боком, рухаються по піску після відпливу краби. Головним недоліком такого способу була потреба весь час дивитися ліворуч. Від цього терпла шия і крутило між лопатками.
Зрештою він оглянувся і з подивом побачив, що подолав уже більш як п’ятдесят метрів.
— У вас чудово виходить, — підбадьорила його Волкріс, яка легко йшла по карнизу за два кроки позаду. — Бачите он той кущик? Це наша мета.
Цієї миті високо вгорі пролунав пронизливий крик.
Подібного звуку Максу ніколи не доводилося чути. Високий, пронизливий, повний сатанинської злості. Від нього буквально волосся ставало диба.
Крик пролунав ще двічі, і його відлуння зникло в прірві. Здавалося, навіть вітер затаїв дух. Макс повів очима навколо.
— Боже, що то було? — з жахом запитав він.
— Хто завгодно, тільки не людина, — відповіла Волкріс. — Тварина, але така, про яку я уявлення не маю. А я багато що побачила, повірте на слово.
— Мені здалося, що ця тварюка незадоволена нашим вторгненням на її територію.
— Боюся, все якраз навпаки. — Волкріс невідривно стежила за стіною обриву над їхніми головами. — Якщо я не помиляюся, ми з вами зараз посідаємо перший рядок у її сьогоднішньому меню.