Слідом за вченим із лабораторії з’явилися Юпан і Хуаскар. На їхній одежі виднілися такі самі жовті плями, а обличчя здавалися зляканими і водночас урочистими.
— Тепер, — пророкотав Гумбольдт, — якнайшвидше доправте мене у фортецю, де спійманий уку пача!
45
Кам’яна фортеця розташовувалася на виступі скелі осторонь від центру міста.
З погляду європейця, ця споруда не була фортецею в повному розумінні слова. Назва стосувалася скелі, в якій інки ще в Середні віки вирубали печеру і перетворили її на неприступну цитадель. На півдорозі до вершини був обнесений оборонною стіною з бійницями виступ, за яким виднілися масивні залізні ворота, укриті іржею. Вони й вели до штучної печери.
Судячи з усього, ханак пача давним-давно не користувалися цим укріпленням. Міст, що піднімався уздовж розітнутої тріщинами прямовисної стіни вгору, постарів, і в такому ж стані була платформа для причалювання повітряних суден нагорі. «Хуракан» нерухомо завис над виступом, чекаючи подальших наказів.
Гумбольдт, який уже перебрався у звичний одяг, ішов попереду з посудиною, що поширювала сморід, — результатом свого експерименту. За ним простували верховний жрець і алхімік. Нагорі на них чекали кілька воїнів — храмова варта. Уперше Оскар побачив цю «гвардію» поблизу. Все їхнє бойове спорядження було виготовлене з хітинових пластин. Нагрудники, шоломи, поножі, щити являли собою оброблені і розфарбовані частини панцирів убитих комах, а самі воїни, прикрашені пишними султанами з пташиного пір’я, мали страхітливий вигляд.
Назустріч Юпану вийшов їхній начальник і коротко доповів обстановку. Потім жрець обернувся до мандрівників.
— Командир варти каже, що «підземний» очуняв кілька хвилин тому, — переклав він. — Тварина виглядає дуже агресивною, і нам не радять входити у фортецю.
— Але без цього неможливо обійтися, — заперечив Гумбольдт. — Мені потрібне підтвердження моєї теорії, інакше всі наші зусилля не мають сенсу. Скажіть начальнику варти, що мені не потрібна допомога. Я піду туди сам.
— Ні! — швидко втрутився Оскар. — З вами піду я.
Гумбольдт здивовано втупився очима в підлітка.
— Послухай, але ця прогулянка може виявитися смертельно небезпечною!
— Хіба ви найняли мене не в ролі слуги й асистента? До того ж, я думаю, зайва пара рук і очей виявиться там не зайвою.
По Гумбольдтовому обличчю промайнула ледве помітна усмішка.
— Ну що ж — значить, ми підемо удвох…
Юпан подав знак. Командир варти дістав ключа і жестом показав чужоземцям: ідіть за мною.
— Тільки будьте обережні, прошу вас! — Шарлотта здавалася стурбованою і стривоженою. — І не забувайте, що ви обидва потрібні вашій королеві.
— Ми дивитимемося на обидва, — сказав Оскар, намагаючись прибрати найвідчайдушнішого вигляду, хоча насправді його серце починало калатати від самої лише думки про те, що чекає на них у печері.
Капітан устромив ключа в замок маленьких дверець, що були в одній з іржавих стулок воріт, і повернув його. Потім штовхнув дверці від себе і відступив на крок убік. Усередині панувала непроглядна темрява.
Гумбольдт завагався на мить, проте наступної секунди переступив поріг. Оскар, зібравши всю свою мужність, пішов за ним. Крок за кроком вони прокладали шлях крізь морок.
У рукотворній печері пахло затхлістю і пліснявою. Через бійниці, розташовані високо вгорі, всередину цідилося денне світло. Його було саме стільки, щоб приблизно оцінити розміри печери, але абсолютно недостатньо, щоб бачити деталі.
Дверці позаду гучно зачинились, і луна підхопила цей звук, що немов одрізав обох від світу. Судячи з його гуркоту, приміщення було величезне, як… «Як велетенська могила», — промайнуло в голові в Оскара. Десь тут таїлося чудовисько, яке, на відміну від них, бачило в темряві не гірше, ніж удень. І цією своєю перевагою воно неодмінно скористається.
Тепер навколо стояла напружена тиша, яку порушували тільки обережні звуки їхніх кроків, та неголосне булькання рідини в посудині, яку ніс Гумбольдт. Оскар раз у раз оглядався на всі боки, по спині у нього марширували цілі колони крижаних мурашок. Найбільше на світі йому зараз хотілося обернутися й кинутися назад до входу в печеру. Проте сильніше, ніж страх, було небажання здатися боягузом в очах ученого.
Поступово очі стали звикати до темряви, а незабаром Оскар розрізнив добре знайомий скреготливий звук. В інших обставинах він подумав би, що десь вовтузиться щур, та тільки не зараз.
— Зупиніться! — прошепотів він, смикнувши Гумбольдта за рукав куртки і напружено вдивляючись у морок. У найтемнішому місці печери, куди не досягало навіть розсіяне світло з бійниць, мерехтіли кілька крихітних цяток. Ці цятки утворювали щось схоже на сузір’я, контури якого Оскар запам’ятав назавжди, бо вперше зіткнувся з «підземним» пізно вночі на табірній стоянці в ущелині.
Очі уку пача!
— Там, — шепнув він. — Ви бачите?
— Бачу, — глухо відказав Гумбольдт. — І, думаю, воно нас теж бачить. Обережно! Тримайся позаду мене. Я не певен, чи зможу зробити достатньо далекий кидок.
— Дозвольте мені, — прошепотів Оскар. — Мені завжди говорили, що в метанні каменів я номер перший.
Гумбольдт на мить задумався. Потім зняв рукавичку з правої руки і простягнув Оскарові.
— Надягни. І не здумай торкатися до цієї штуки голими руками. Заразом і ніс тримай від неї подалі.
— Порядок! — Оскар натягнув рукавичку, узяв пляшечку і прикинув її вагу. Товста шкіряна рукавичка трохи заважала.
— Поквапся! — прошепотів Гумбольдт. — Здається, тварюка починає ворушитися.
— Куди цілитися?
— Найкраще прямо в пащу. А потім — відразу до виходу!
Оскар зробив коловий рух рукою, відвів лікоть подалі і щосили метнув посудину в той бік, де мерехтіли очі «підземного».
Почувся легкий дзвін розбитого скла, за ним — шипіння. З усієї сили напружуючи зір, Оскар ледве зумів розрізнити зеленувату хмарку пари, яка утворилася приблизно там, де була його ціль…
Секундою пізніше Шарлотта почула крик. То був пекельний звук, що вселяв жах — аж серце холоне. Нічого подібного їй не доводилося чути жодного разу в житті. Він тривав і тривав, і, здавалося, це волає сама скеля.
Услід за криком із надр рукотворної печери долинув страшенний гуркіт, немов гігантська брила кидалася всередині, раз по раз врізаючись у кам’яні стіни. Земля ще кілька разів здригнулася під ногами дівчини, і раптом усе стихло. Зеленуватий димок повився з однієї бійниці, їдкий сморід почав розповзатися по околицях.
— Боже! — закричала Шарлотта. — Елізо, зроби хоч що-небудь! Ти можеш установити контакт із Гумбольдтом?
Темношкіра чаклунка заплющила очі і зосередилась, але за кілька секунд заперечливо похитала головою.
— Ні, — сказала вона. — Не виходить. Навколо дуже багато інших людей.
— Тоді ми самі повинні увійти й поглянути. Юпане, накажіть відімкнути двері!
Жрець кивнув і подав сигнал начальникові воїнів. Його підлеглі вишикувалися навпроти воріт зі списами напереваги, і двері відчинилися. Воїни на чолі з начальником пішли всередину, за ними слідом Еліза, Шарлотта і Гаррі Босуелл.
Насамперед довелося прикрити роти і носи хусточками. Сморід стояв нестерпний, і хоч більша частина газу вже випарувалась, у повітрі залишилася якась речовина, що дуже подразнювала дихальні шляхи.
Воїни запалили кілька смолоскипів, і тіні, немов привиди, затанцювали на стінах. Шарлотта притискала до грудей Вілму. Навколо було тихо, як у склепі, і надія на те, що Оскар та її дядько зуміли вціліти, то спалахувала в її душі, то згасала.
Вони пройшли вже близько п’ятдесяти метрів, коли Шарлотта приглушено скрикнула:
— Там, там, біля стіни! Ви бачите?..
У сутінку праворуч від них громадилася безформна темна маса. Полум’я смолоскипів, відбиваючись від її поверхні, давало відблиски, і хоча начальник воїнів спробував перепинити їй шлях, дівчина попрямувала прямо туди. Вона зобов’язана була знати, що трапилося з обома чоловіками.