Волкріс схвально кивнула.
— А я під цей гуркіт спробую підібратися знизу і намацати те саме містечко на її панцирі. Але тримайтеся подалі від кігтів: у них досить дієва отрута, яку тварюка вміє розбризкувати.
Поки Гумбольдт детально інструктував воїнів, Волкріс помітила, що «слуги», яких усе ще було повнісінько в головній печері, починають утікати. Комахи одна за одною хапали яйця, недавно відкладені Королевою, і зникали в бічних галереях. Очевидно, Королева щось затіває. Досі її рухи були надто стриманими, щоб становити реальну загрозу, отже, вона просто намагалася виграти час і не вплутуватися в сутичку. Тепер щось змінилося. Але що?
Раптом вона зрозуміла, що збирається зробити ця звірюка.
— У нас зовсім мало часу, — крикнула вона Гумбольдту. — Скоро тут стане дуже гаряче. Якщо не помиляюся, Королева готова покликати на допомогу свою гвардію.
Немов почувши її слова, комаха-матка підкинула вгору жахливу голову і видала такий пронизливий крик, що різав вуха, аж на мить усі втратили слух. Дехто з індіанців упустив смолоскипи, інші затиснули вуха руками.
Тиша, що запанувала після цього, здалася ще приголомшливішою, і в ній, поступово наростаючи, зазвучала розмірена хода воїнів — суцільне клацання тисяч кігтів по граніту тунелів.
Королева знову скинула голову, щоб повторити заклик.
Зараз або ніколи!
Волкріс блискавично кинулася до шиї комахи, що на мить оголилася, тримаючи свій дайто, як багнет, на витягнутій і до болю напруженій руці. Залишилося чотири метри… два…
Завдаючи удару, вона ледве зуміла утриматися на ногах. Клинок по руків’я увійшов у тіло Королеви Нижнього світу.
Гумбольдт бачив усе так виразно і детально, немов час раптом уповільнив свій біг. Меч устромився саме туди, де у цих комах розташоване серце. Величезна істота рвонулася, стала диба, а її суглобисті кінцівки тим часом хапали порожнечу. Пролунав оглушливий крик. Металевий трос, який усе ще стягував клішні, луснув, загудівши, як басова струна.
Волкріс спокійно витягла меч із тіла чудовиська і завдала ще одного удару.
Велетенська комаха захрипіла, піднялася на диби і впала. По її тілу прокотилася судома — і Королева затихла.
Гумбольдт мовчки обійшов масивну голову чудовиська, поглянув на отвори трахей і, переконавшись, що вона не дихає, кивнув. Повелителька уку пача мертва.
Волкріс стояла випроставшись, спираючись на меч і важко дихаючи. Їхні погляди зустрілися, і Карл Фрідріх фон Гумбольдт схилився перед жінкою в низькому поклоні.
Вона лише кивнула у відповідь і усміхнулася. У такі миті слова нічого не значать.
Засунувши меч у піхви, Волкріс заходилася змотувати сталевий трос із клішні мертвої комахи. Покінчивши з цим, вона вже зробила крок до Гумбольдта, коли позаду неї щось ворухнулося. Пазуриста клішня підвелася — останній рефлекс уже неживого тіла — і рвонулася до жінки. Наступної миті вона зімкнулася навколо талії Волкріс. Почувся невимовно жахливий хрускіт.
— Ні!!! — Гумбольдт почув власний голос немов здалеку. Упустивши смолоскип, він кинувся до неї.
Меч випав із рук Волкріс. Її рот трохи відкрився в беззвучному крикові. Учений, підбігши, з усієї сили намагався розтиснути намертво зціплену клішню, але та не піддавалася. Нарешті за допомогою воїнів удалося розвести її зубці на кілька сантиметрів, після чого зведені судомою м’язи тварюки підкорилися. Із зазублин клішень прозорими краплями все ще стікали рештки отрути.
Непритомна Волкріс упала в обійми Гумбольдта. Обличчя її набрало попелястого відтінку.
Чому, чому вона на мить утратила пильність? Лише один крок уперед або вбік — і Волкріс залишилася б неушкоджена. Чи він тому причиною з цим безглуздим поклоном?
Одного погляду виявилося досить, аби переконатися: її рани смертельні. Одяг войовниці наскрізь просочився кров’ю, дихання щохвилини уривалося, пульс ледве прослуховувався. Якщо хтось і здатний їй допомогти, то це тільки Еліза!
Гумбольдт підхопив Волкріс на руки і стрімголов кинувся бігти до входу в головний тунель, гукнувши на ходу:
— За мною, бігом! Потрібно забиратися звідси, поки не наскочили «воїни»! І не забудьте обприскати одяг запахом комах!
Юпан переклав розпорядження своїм людям, і йому не довелося повторювати двічі. Незабаром усі вони мчалися по тунелю слідом за вченим. Лише один з індіанців затримався, щоб відрубати мечем кіготь Королеви — на згадку про легендарну битву в надрах Нижнього світу.
Макс Пеппер біг одразу за Губольдтом.
— Чи можу я вам чимось допомогти, сер?
— Ви не могли б понести мій арбалет і сумку з газовими зарядами?
— Звичайно!
Пеппер перехопив зброю вченого і тривожно запитав:
— Як ви думаєте, вона справиться?
— Важко сказати напевно, — відповів Гумбольдт. — Рани дуже глибокі. Є переломи, і дуже складні. А про наслідки дії цієї отрути можна тільки гадати. — Він помовчав, але потім запитав: — Ви, як я здогадуюся, були близькі з Волкріс?
Редактор зам’явся.
— Вол — приголомшлива жінка. Нікого подібного я в житті не зустрічав. Хоча, признаюся, бували хвилини, коли я з радістю скинув би її з найближчої скелі.
Гумбольдт кивнув.
— Можете повірити, я добре знаю, що ви хочете сказати…
За наступним поворотом чекали індіанці, котрі встигли їх випередити. Юпан показав уперед і стривожено сказав:
— Мій розвідник говорить, що головний тунель заблоковано. Ціла армія «воїнів», вони вкрай збуджені і агресивні. Нападають на все, що рухається, навіть на своїх родичів. Запах більше не діє, ми не можемо рухатися далі.
— Очевидно, звістка про смерть Королеви вже поширилася, — зауважив Босуелл. — Тепер вони хочуть знайти і покарати винуватців.
— Будемо пробиватися обхідними шляхами, — зауважив Гумбольдт. Його рука миттю пірнула до внутрішньої кишені куртки.
— Але як? — перелякано вигукнув Пеппер. — Якщо ми заглибимося в цей лабіринт, нам звідти нізащо не вибратися. Там можна проблукати до другого пришестя.
— Дарма. У нас є щось, що не дасть нам заблукати, — вчений підніс угору руку. На його долоні лежав невеликий блискотливий предмет. Опуклість у формі ока на його поверхні легенько тремтіла і час від часу оберталася навколо осі.
На щастя, крихітний шматочок сірого металу, на який постійно указував прилад, залишився в одній із сумок на «Пачакутеку», а той у цю хвилину був біля входу в розколину.
52
Дощ припинився. В небі ще мчали рвані клапті хмар, але де-не-де крізь них уже пробивалося рівне світло надвечір’я.
Шарлотта нерухомо лежала на палубі. Очі її були заплющені, а обличчя повернене до неба. Плаття і блузка дівчини були брудні й подекуди розірвані, волосся сплутане, а шкіру вкривали численні садна й порізи.
Від побаченого серце в Оскара буквально стискалося. Він так сподівався врятувати її, але, здається, не встиг. І тепер усе, що він міг зробити для неї, — сидіти поряд і тримати дівчину за руку. Рука Шарлотти була страшенно холодною і нерухомою, і від цього на його очі наверталися безсилі сльози.
— Ти зовсім нічим не можеш зарадити? — знову і знову запитував він Елізу. — Ми запізнилися?
Чаклунка тільки знизувала плечима.
— Я зробила все, що могла, все випробувала, — відповіла вона. — Решта залежить від самої Шарлотти. Я більше нічим не можу їй допомогти.
Оскар закусив губу. Раптом у нього виникло непоборне бажання поцілувати дівчину. Йому було байдуже, чи дивляться на нього і що при цьому подумають. Відчуття було неймовірно сильним, сильнішим за будь-які його колишні переживання.
Він нахилився і припав до уст Шарлотти. Мить тривала цілу вічність. Губи дівчини спочатку були холодними і сухими, але потім йому здалося, що вони трохи потепліли. Потому він випростався і змахнув сльози.
І раптом Шарлотта розплющила очі. Її груди здригнулися, а потім почали повільно підніматися й опускатися. Ніздрі затремтіли. Рот відкрився, і вона вдихнула цілющого гірського повітря.