Невідомо, чи пам’ятала вона і про Оскарів поцілунок. Запитати Шарлотту про це він не наважувався, а невизначеність його мучила. Між ними ніби діяла мовчазна домовленість — не торкатися цієї теми.
Було надвечір, коли Оскар і Шарлотта, повертаючись із короткої прогулянки, зупинилися на платформі неподалік будинків, де жили індіанські цілителі. Звідси відкривався особливо вражаючий краєвид. Низьке сонце якраз сховалося в хмарах, наповнивши їх янтарним і медовим світлом, через що хмари стали схожі на небесні палаци і храми. У повітрі чулася прохолода, і Оскар раптом відчув напад легкої туги за батьківщиною.
— А ти не розчарована тим, що не ти виявилася тією королевою, про яку прадавні склали свою поему? — несподівано запитав він.
— Ти жартуєш? — Шарлотта поглянула із здивуванням. — У житті я ще не відчувала такої полегкості. Чесно тобі признаюся: це пророцтво замалим не позбавило мене будь-якого задоволення від участі в експедиції. Бували хвилини, коли я проклинала себе за те, що вплуталася в цю історію.
— Проте ти й знаку не подала.
— Ну, дечого мені все-таки вдалося навчитися у свого дядечка.
— Було б страшенно шкода, коли б ти залишилася вдома, — сказав Оскар.
— Я намагалася ні до кого не чіплятися зі своїми переживаннями. В усіх було так багато турбот, і нам треба було зберігати спокій. Нарікання якогось дівчиська тільки дратували б усіх. — Вона усміхнулася. — Насправді я ніколи не вважала себе якоюсь особливою, не кажучи вже про те, щоб начепити королівський вінець.
— Напевно, я відчував би себе так само, — признався Оскар. — І хоча мені дуже шкода Волкріс, я радий, що ти не на її місці. Незважаючи на те що ти не королева, ти все одно особлива. В усякому разі, для мене. — У цю хвилину він думав тільки про те, що ось-ось почервоніє, як хлопчисько.
— Ти серйозно? — Шарлотта здивувалася. — А я завжди вважала, що у мене не дуже стрункі ноги і до того ж відстовбурчені вуха.
— Ти дуже гарна.
Боже, що він меле? Його щоки просто палали.
— Правда? — Вона просяяла. — Це найкращий комплімент, який я коли-небудь отримувала.
Оскар закашлявся.
— І ще я вважаю тебе надзвичайно розумною, — сказав він. — Іноді мені хочеться знати стільки ж, скільки знаєш ти. Але часом я думаю — може, не варто? Коли про якісь речі забагато знають, зникає їхня таємниця. Ти розумієш, що я хочу сказати?
Шарлотта поглянула на нього з подивом, немов не мала ані найменшого уявлення, про що він каже.
— Ні, — відповіла вона.
Оскар постарався не видати розчарування. Невже він помилився? Виходить, вона значно більше схожа на свого дядька, ніж він гадав.
Він ображено зітнув плечима, а Шарлотта захихотіла.
— Попався, — сказала вона. — Звичайно, я знаю, що ти хочеш сказати. Саме тут, у такому місці, як це, починаєш розуміти, що означає таємниця.
Він, усе ще насуплений, покосився на неї.
— У тебе досить незвичне почуття гумору. Тобі хтось уже говорив про це?
— Що це ви собі дозволяєте, молодий чоловіче! — удавано обурилася Шарлотта.
— Все, все, мовчу, — тепер настала його черга сміятися. — Принаймні, воно у тебе є, і це головне. А ось над чим нам доведеться попрацювати, то це над кольором твоєї шкіри. Ти все ще бліда, і, думаю, не варто тобі стільки часу просиджувати за книжками. Свіже повітря піде тобі тільки на користь. Тому пропоную себе в ролі гіда і охоронця.
У відповідь на цю тираду Шарлотта жартівливо ляснула його по руці.
— Ось коли б тебе накачали отрутою і заховали чорт зна куди, причому з наміром тобою підобідати! Готова сперечатися, що колір обличчя у тебе був би далеко не таким, як зараз…
Вона дивилася на нього з дивовижною усмішкою — ніжною і трохи глузливою.
Оскарові здалося, що він ураз виріс на кілька сантиметрів. Вона справді сказала, що він має гарний вигляд?
Несподівано поблизу платформи почулися голоси.
Оскар оглянувся: у супроводі Юпана та кількох індіанських старійшин сюди йшов Гумбольдт. У його почті були також Макс Пеппер і Гаррі Босуелл, обидва в індіанському вбранні, за ними зграйкою простували молоді жінки. Усі вони без утаву перешіптувались і хихотіли.
Оскар ледве стримав смішок, дивлячись на цю процесію. Схоже, обидва — і Пеппер, і Босуелл, почуваються серед мешканців міста як риба у воді.
У цей час із ближньої халупи показалася Еліза в супроводі невисокої сутулої цілительки. Витираючи руки об льняну хустку, вона відразу ж попрямувала до Гумбольдта.
— Ну, нарешті! — сказала Еліза. — Я вже почала турбуватися. Де ти пропадав?
— Купа справ, — відповів Гумбольдт, жестами підкликаючи Оскара і Шарлотту. — Усі йдіть сюди, у мене важливі новини.
Всі обступили вченого. Гумбольдт без зайвих слів перейшов до діла:
— Боюся, що нам доведеться спішно покинути Ксі’мал, — оголосив він. — Причому, вже завтра вранці. Часу на збори в обріз.
— Завтра вранці? — обурилася Еліза. — Але Шарлотта ще не видужала! У такому стані, як зараз, вона не витримає багатоденного пішого переходу. Їй необхідно ще хоча б три дні спокою. Що за божевільний поспіх, Карле Фрідріху?
— Юпан і його вчені кажуть, що ми на порозі вкрай несприятливого періоду, — сказав Гумбольдт. — Наближається сильна буря, яка бушуватиме щонайменше два місяці.
— Я не розумію… — втрутився Пеппер. — Зараз кінець квітня. Осінь у Південній півкулі вважається найприємнішою порою року…
— Тільки не цього року. Зараз усе інакше, — пояснив учений. — Ми маємо справу з грізним природним феноменом, який іспанці називають Ель Ніньо. Це погодна ситуація, що виникає кожні сім-девять років. Учорашня буря із зливою — всього лише прелюдія, і тепер із кожним днем погода ставатиме все гіршою. Стежка, якою ми піднялися сюди з долини, перетвориться на бурхливий гірський потік. Якщо ми хочемо потрапити додому найближчими місяцями, нам слід поквапитися.
Він сперся об поручні платформи і вів далі:
— Але є й позитивні моменти. Великий жрець Юпан на знак дружби і вдячності підніс нам щедрий дарунок. Відтепер «Пачакутек» належить усім вам. Мені детально роз’яснили принципи керування цим повітряним судном і роботи двигунної установки. Скажу прямо: корабель чудово підходить для нашої мети. Він простий у керуванні, оснащений навігаційними приладами, на борт можна взяти чималий запас харчів, а енергії цілком вистачить, щоб перелетіти не тільки через Анди, а й через Атлантичний океан. — Загадкова усмішка заграла на його обличчі, Гумбольдт узявся в боки. — Отже, друзі мої, ми ризикнемо зробити те, на що ще ніхто ніколи не наважувався. Ми подолаємо океан і впишемо нову сторінку в історію мандрівок і відкриттів.
— А що буде з нами? — Макс Пеппер розгублено розвів руками. — Особисто мені потрібно повернутися у Нью-Йорк. Мене там чекає родина і робота.
— Я теж хотів би повернутися до Америки, — підтримав його Босуелл. — І перш за все для того, щоб погасити галас, викликаний моїми фотографіями. Я почуваюся зобов’язаним переконати містера Вандербілта, що все це просто безглузда помилка. Цей народ має право жити так, як він жив дотепер. І якщо йому вдавалося існувати таємно від решти світу протягом двох тисяч років, я зроблю все можливе, щоб усе залишилося як і раніше. Ця маленька цивілізація з неповторною культурою просто загине, коли в так званих цивілізованих країнах дізнаються про неї. Сюди ринуть зграї авантюристів і просто цікавих, які принесуть із собою всі пороки й біди, від яких потерпає сучасний світ.
— Я підтримую вас усім серцем, — сказав Гумбольдт. — Ксі’мал має залишатися самим собою. І я щасливий, що знайшов серед вас однодумців! — Він з удячністю уклонився обом американцям. — І, зрозуміло, ми доправимо вас туди, куди ви забажаєте. Хочете — до Ліми, якщо вам до вподоби пливти морем до Сан-Франциско, не злякаєтеся ризику — через Анди разом із нами з посадкою в Ріо-де-Жанейро. Це заощадить вам час, який доведеться витратити на переїзд через весь континент залізницею. Отже, що скажете?