Гумбольдт підійшов до старого, взяв з його рук пластину, обережно загорнув її в тканину і заховав до внутрішньої кишені сюртука.
— З ваших слів я роблю висновок, що ви не підтримаєте мій проект запровадження в університеті такої дисципліни, як повітроплавна техніка?
Оскар був приголомшений. Незважаючи на всі образи, вчений здавався цілком незворушним.
— Як ви сказали? — Старий, здавалося, заспокоївся.
— Я думаю, ви мене чудово зрозуміли.
— Чи не підтримаємо ми?.. Ні, чорт вас бери! Звичайно, ні. Повітроплавна техніка? Це забава для фантазерів і шахраїв. Для вітрогонів, даруйте за мимовільний каламбур. — Обличчя маститого старого знову почало червоніти. — Я вважаю, ви просто забули, де перебуваєте. Якщо кожному заїжджому фокусникові ми почнемо виділяти гроші на його дешеві штучки, ця поважна установа дуже швидко збанкрутує, пане Донхаузере. Ви перебуваєте в храмі науки! А тепер забирайтеся звідси разом зі своєю дешевою фальшивкою і безглуздими ідеями!
Старий зіп’явся на своїх тоненьких ніжках і махнув служителеві, щоб той вивів доповідача із зали. Служитель попрямував до Гумбольда і енергійно взяв ученого за плече.
— Не смійте торкатися до мене! — раптом прогримів Гумбольдтів голос, який в одну мить став могутнім і розкотистим, немов заговорив сам Господь.
Служитель перелякано відсахнувся — жодна людина на його пам’яті не говорила так голосно і грізно.
На обличчях членів ученої ради відбилася паніка. Головуючий старий зробився кольору свічкового воску. Він подався назад, його коліна підігнулися, і професор мішком плюхнувся в крісло.
— Ви ще пошкодуєте про це, — гримів і далі вчений, кидаючи нищівні погляди на переляканих професорів. — І запам’ятайте: цього дня починається нова ера. Ера, в якій вам, боягузливі й убогі мізки, немає місця!
Він розвернувся, прихопив свої тези й покинув подіум.
Оскар розгубився. Зала несподівано перетворилася на справжнє пекло. Публіка посхоплювалася з місць, жестикулювала, штовхалася в проходах. Вигуки, прокляття і регіт наповнювали повітря. Нічого подібного ця поважна наукова установа не знала з часів свого заснування. Збіглися служителі й почали тіснити публіку в напрямку до виходу. Натовп підхопив Оскара і потягнув за собою. Він ледве встиг схопити за руки Елізу й Шарлотту, інакше напевно втратив би обох у тисняві. Нарешті людський потік вихлюпнув усіх трьох на широкі мармурові сходи перед головним входом до музею, і лише тоді вони змогли вільно зітхнути.
Минуло кілька хвилин, перш ніж їм вдалося відшукати Гумбольдта. Він стояв біля майданчика для екіпажів, розмовляючи з огрядним чоловіком зі жвавими темними очима й вусами, як у імператора Вільгельма. Обидва були цілковито захоплені розмовою.
Коли Еліза, Шарлотта і Оскар підійшли до них, чоловік вигукнув, піднявши циліндр:
— Ось і ваші супутники, пане Гумбольдте. Моє шанування!
Віддавши короткий поклін, він повів далі:
— А тепер прошу мені вибачити — важливі справи. Але не будемо втрачати зв’язку. У найближчі дні я зроблю вам серйозну пропозицію.
Дослідник кивнув. Вони потисли один одному руки, чоловік сів до своєї коляски і помчав. Гумбольдт уже збирався підкликати свого кучера, коли до них кинувся один із репортерів:
— Прошу вибачення, пане фон Гумбольдте! Я — Фріц Фердинанд із «Берлінер Морґенпост». Чи можу я попросити вас позувати для фото? Я готую репортаж про сьогоднішню подію в музеї.
— Охоче. — Гумбольдт усміхнувся і сперся ліктем об карету, прибравши картинної пози. Репортер установив камеру, підняв паличку з магнієвою сумішшю і гукнув: «Будь ласка, не рухайтеся!» Блиснув яскравий спалах. Репортер закрив об’єктив кришкою.
— А тепер ще раз разом із вашими супутниками!
Еліза, Шарлотта й Оскар стовпилися навколо вченого і втупилися очима в об’єктив. Ще раз зблиснув магній, потім репортер склав камеру.
— Дякую вам, — сказав він, потискуючи Гумбольдтові руку. — За кілька днів я особисто привезу вам свіжий номер і примірники фото, якщо не заперечуєте.
— Але тільки в тому разі, якщо все буде написано так, як і було насправді, — зауважив Гумбольдт.
— Ви не будете розчаровані, — розсміявся репортер. — Але, боюся, панам з університету не надто сподобається.
Нарешті всі четверо сіли до карети, і Гумбольдт велів кучерові рушати.
Та не проїхали вони і двох кварталів, як Шарлотта вибухнула:
— Чому ти дозволяєш так поводитися з собою, дядьку? — закричала вона, кусаючи бліді від гніву губи. — Ці надуті індики виставили нас перед усім світом брехунами! Дорого б я дала, щоб бачити їх у суді за звинуваченням у наклепі!
— Ти даремно нервуєшся, — сказав учений, незворушно розгортаючи газету. — Це саме те, на що я розраховував. Адже ти знаєш: сміється добре той, хто сміється останній.
— Не бачу тут нічого смішного! — Шарлотта все ще не могла заспокоїтися. — Цікаво, навіщо тобі все це потрібно було?
Гумбольдт усміхнувся.
— Дивися на це як на маленький урок. Я хотів показати вам, що чекає на кожного, хто дуже довго дихає книжковим пилом у бібліотеках, замість того щоб вийти на вулицю і зіткнутися з реальним життям. Такі люди часто не в змозі відрізнити золотий самородок від латунного ґудзика.
— Тепер нас знеславлять на всю Німеччину як шахраїв і пройдисвітів, — фиркнула Шарлотта.
— Помиляєшся, — заперечив Гумбольдт. — Давай дочекаємося свіжих випусків газет. Я певен, що репортери піднесуть цю подію зовсім інакше, ніж розраховують панове з ученої ради.
— А якщо ні?
— Тоді ми докладемо деяких зусиль, аби їх переконати.
— А що трапилося з вашим голосом під кінець? — запитав Оскар. — Він лунав, немов із гори Синай!
— Тобі сподобався мій маленький трюк?
— Ці розкоти досі відлунюють у мене у вухах. Гумбольдт розгорнув плащ і розщібнув верхній ґудзик свого сюртука. На його грудях Оскар побачив маленьку сіру скриньку, від якої безліч різних дротів тягнулася до дрібнички завбільшки із запонку, прикріпленої до ріжка коміра.
— Що це?
— Лінгафон, — сміючись, відповів Гумбольдт. — Але не зовсім. Я його трохи переробив і обладнав підсилювачем голосу. Мені страшенно кортіло випробувати його у великій залі з гарною акустикою.
Учений змовницьки підморгнув Оскару.
— Ви обидва поводитеся як малі діти, — знову спалахнула Шарлотта. — До того ж ти, дядьку, далеко не все пояснив. У мене взагалі склалося враження, що ти зі своєю доповіддю буквально добивався, щоб нам не повірили. Навіщо тобі це?
— Ти маєш рацію, — посміхнувся Гумбольдт, порпаючись і далі в своїм апараті.
— Але ж це… це просто несерйозно!
Її обличчя розгорілося від обурення.
— Скандал був заздалегідь запланований. Він, можна сказати, невід’ємна частина моєї доповіді, — промовив Гумбольдт. — Я дуже давно знайомий з цими панами і добре знаю, як себе з ними поводити. Вони, якщо хочете, майже члени моєї родини.
— Але навіщо?..
— По-перше, щоб ви обоє зрозуміли, що офіційна наука завжди в руках тих, кому належить влада. Такі речі особливо гостро відчуваються у всяких там академіях і вищих наукових радах. Мова там іде зовсім не про істину й пізнання, хоча багато хто про це навіть гадки не має, а про владу. Хто користується владою, той і вирішує, що є правда, а що ні. З часів Галілея мало що змінилося, і я не здивуюся, якщо раптом знову буде визнано, що Земля має форму диска… Наукові теорії мають здатність костеніти. Тим паче, що їх з усієї сили підтримують ті, хто їх же і створив. І якщо комусь спадає на думку щось нове, він повинен не тільки сформулювати свіженьку теорію, а й бути готовим до жорстокої боротьби з прихильниками старого. Наука — це ж не тільки добування нових знань, а, до того ж, іще й політика, точніше, одна з її форм. Він усміхнувся і знизав плечима.