Донька моя Пенелопа щойно зирнула через моє плече, щоб побачити, що я встиг написати за цей час. Вона завважила, що написано чудово і справедливо з усякого погляду. Але зробила один закид, сказавши, що я досі писав зовсім не те, що слід було б писати. Мене просили розповісти історію алмаза, а я тим часом розповідаю свою власну історію. Дивно, що не можу пояснити, чому це так. Хотів би знати; невже пани письменники також вплутують себе самих у свої оповіді, як і я? Якщо так, я співчуваю їм. А тим часом — знову не те, марно тільки псував папір. Що ж тепер робити? Нічого, наскільки мені відомо, — вам лише треба не втрачати терпіння, а мені — почати писати втретє.
Розділ III
Питання про те, як же мені почати розповідь, я намагався вирішити двома способами. По-перше, я почухав потилицю, але це не привело ні до чого. По-друге, порадився з моєю донькою Пенелопою, яка й подала мені цілком нову думку.
На думку Пенелопи, я маю почати з того самого дня, коли ми одержали звістку, що до нас приїздить містер Френклін, і послідовно, день за днем, описувати наступні події. І, дивна річ, коли ви таким чином спините вашу увагу на якійсь даті, у вашій пам'яті зринуть і потрібні обставини. Єдине утруднення полягає в тому, щоб згадати хід подій. Але Пенелопа висловила готовність допомогти мені в цьому, заглянувши у свій власний щоденник, який навчили її вести в школі і який вона й досі веде. У відповідь на мою пропозицію записувати події замість мене, звіряючись із своїм щоденником, Пенелопа вся спалахнула і гнівно зауважила мені, що її щоденник призначений тільки для неї самої, і що жодна жива істота в світі не довідається, що в ньому написано. Коли я почав допитуватись, чому це так, Пенелопа відповіла:
— Просто так!
А я вам скажу, що тут не без амурних витівок!
Починаючи за планом Пенелопи, прошу дозволу згадати, що вранці в середу, 24 травня 1848 року, мене покликали в кабінет міледі.
— Габріелю, — сказала міледі, — ось новина, яка здивує вас. З-за кордону повернувся Френклін Блек. Він гостює у батька в Лондоні, а завтра приїде до нас на місяць і відсвяткує разом з нами день народження Речел.
Якби в мене в руках був капелюх, тільки одна повага до міледі перешкодила б мені підкинути його до стелі. Я не бачив містера Френкліна з того часу, як він ще дитинчам жив з нами в цьому будинку. Він був з усіх поглядів (наскільки пам'ятаю) наймилішим хлопчиком, який будь-коли запускав дзигу чи розбивав вікно. Міс Речел, яка була присутня при нашій розмові, у відповідь на мої слова зауважила, що вона пам'ятає його як найлютішого тирана ляльок і найжорстокішого фурмана, який заганяв дівчинку до знесилля, примушуючи її бігати в мотузяних віжках.
— Я палаю обуренням і наперед вмираю від утоми, коли думаю про Френкліна Блека, — закінчила свою мову міс Речел.
Ви, природно, запитаєте, чому ж містер Френклін усі свої роки з того самого часу, як він був ще хлопчиком, і до того часу, як став мужчиною, провів за межами своєї батьківщини. Я відповім: тому що його батько мав нещастя бути найближчим спадкоємцем одного герцогського титулу і не міг юридично це довести. Розповім коротко, як це сталося.
Старша сестра міледі вийшла заміж за славнозвісного містера Блека, що вславився як своїм величезним багатством, так і судовим процесом з якимсь герцогом. Скільки років набридав він судам на своїй батьківщині, вимагаючи, щоб герцога вигнали, а його поставили на місце герцога, скількох адвокатів збагатив він, скільки лагідних людей посварилось через нього, б'ючись об заклад (виграє він процес чи ні), — цього я встановити не можу. Його дружина і двоє з трьох його дітей померли раніше, аніж суди вирішили зачинити перед ним двері і не тягнути з нього більше грошей. Коли все було скінчено і герцог лишився не переможеним, містер Блек вирішив: єдиний спосіб помститися вітчизні, що так повелася вона з ним — це позбавити Англію честі виховувати його сина.