— І знайшов, і не знайшов, — відповів він і, побачивши недовіру на обличчі вахмістра, додав: — Я ще не можу сказати напевно. Але буде час дізнатися.
Городня злегка вклонився, а потім вийшов віддавати накази.
За мить з'явилася дружина коваля. Вона також зупинилася на порозі, вражена смородом, але подолала огиду і увійшла. Жінка дивилася на тіло чоловіка, що швидко розкладалося. Їй не спадало на думку, що це насправді відбувається.
— Твій чоловік помилився, жінко, — сказав князь. — Ми ніколи не дізнаємося, чи це було випадково, чи навмисно. Ти бачиш наслідки. — Він показав на тіло. — Як його звали?
— Гришко.
— Мабуть, так його називала ти. Я питаю, як його справжнє ім'я.
— Я вже казала, мій пане. Гришко. Священик благословив нас, так він його називав.
— Брешеш, — прогарчав князь, і жінка злякано відсахнулася, побачивши полум'я в його очах. — У нього, мабуть, було інше ім'я! Те, що ти розкрила мені — це лише вигадане ім'я або прізвисько!
— Клянуся Богом, я кажу правду! Пречистою...
Міхал подивився в глибокі, перелякані та щирі очі жінки. Що ж, таємні імена є таємними саме тому, що ніхто не має права їх знати. Але навіть якщо його дружина...
— Ти ж знаєш, що він робив вночі, чи не так? — спитав він, тепер уже м’якше.
Він перейшов до іншої кімнати, не бажаючи більше дивитися на гниюче тіло. Жінка вагалася, але владний жест змусив її послухатися. Вона була настільки засмучена, що навіть не мала сил оплакувати смерть чоловіка. Крім того, вона, мабуть, була готова до його смерті, оскільки всі відвідувачі хворого не давали жодної надії.
— Знаєш?
Та повільно кивнула.
— Так, мій пане. Я ж казала. Кожної Повні він ходив до кузні, і я чула, як він один раз ударив молотом. Він заборонив мені та всім іншим дивитися.
— Але ти нарешті побачила?
— Пан має на увазі той ніж? Ну, коли старий був у ліжку, ми з парубком потягли ковадло назад до кузні. Я заборонила будь-кому заходити туди, нічого не торкатися. Тож і ніж бачила, як же інакше. Але тієї чортівні не чіпала.
— Дуже розумно, — похвалив її Міхал. — Якщо людина не знає, з чим має справу, їй слід бути обережною. Діти не бачили стилет? Тільки ти та наймит?
— Не бачили. Я не випускала їх з дому, поки не побачила, що на дворі більше нічого поганого не відбувається.
— І це теж розумно.
— Що ж з нами тепер буде? — жінка раптом розплакалася. — Єдиний годувальник у родині зник! Наш єдиний благодійник і хлібодавець...
— Замовчи, — буркнув князь. Він згадав, що сказав ковалю про оплату. Гроші його сиротам ні нащо не згодяться; принесуть лише нещастя та людську заздрість. — Я подбаю про вас. Ваші діти не голодуватимуть, клянусь. Ні ти, ні ваш наймит.
Жінка з надією подивилася на нього.
— Що ви кажете, мій пане?
— Що чули. Я не залишу вас напризволяще. Оскільки приїхав сюди, то проявлю милосердя. Слухай. — Він схопив жінку за підборіддя зігнутим вказівним пальцем. — Ти залишишся тут із наймитом, поховаєш чоловіка, можливо, продаси ковальське обладнання, бо воно коштує чимало. Візьмеш віз і приїдеш до мене, до Константинова, до замку. Влаштуєшся на роботу на кухні, а може, й у кімнатах пізніше, як тільки навчишся ремесла. Я ж заберу твоїх дітей із собою, щоб вони не були тобі тягарем, адже тобі доведеться всім керувати.
Обличчя жінки виглядало так, ніби вона раптом опинилася в якомусь незнайомому місці. Її очі танцювали, голова рухалася з боку в бік. Князь відвів руку.
— Зробите так, милостивий пане? — скрикнула жінка і припала йому до руки. — Дякую, рятівник наш!
Губи князя стиснулися, коли він подивився на жінку, що схилилась перед ним.
— Я вже казав тобі один раз, — різко сказав він. — Немає потреби питати знову. А тепер іди, розкажи дітям, про що домовилися, і підготуй їх до подорожі.
□□□
Запорозька Січ вирувала життям, як завжди в цю пору року, низовці потоком перевалювалися через неї, повертаючись з походів або вирушаючи в путь. Однак кожен, хто знав перебіг подій у минулих роках, кожен, хто бачив розквіт попередніх поселень козаків, легко помітив би, що чогось бракує, що щось не так.
Головна садиба козаччини була перенесена до рукава Дніпра, який сорок років тому звали Подпольна[2]. Дехто вважав, що цей переніс дозволить відновити колишню славу, але досвідчені люди стверджували, що московити надають нове, дедалі менш захищене місце, не для того забороняють будівництво надто міцних укріплень лише для того, щоб зміцнити бунтівних низовців. Російське самодержавство не терпіло опору, про що найкраще свідчить доля Стеньки Разіна, який століття тому наважився повстати проти російського батога, та нещодавня страта Пугачова. Вільні козаки були занозою в оці правителів Росії з тих пір, як вона взяла владу над ними після повстання Хмельницького. А оскільки Омелян Пугачов видавав себе за царя Петра Третього, нібито дивом врятованого від убивць, люта та кривава собака Катерина не виявила до них жодної милості.
2
До речі: Подпольна, приток Самари, протікає в Дніпропетровській області. Але Автор, скоріш за все, має Підпільнянську січ біла Нікополя. Нова (Підпільнянська) Січ – адміністративний та військовий центр запорізького козацтва у 1734—1775 рр. Остання Запорізька Січ. Січ була розташована на великому півострові, що омивається річкою Підпільною (притока Дніпра). Для спостереження за діяльністю козаків царський уряд побудував за 2 км від Нової Січі укріплення з двома напівбастіонами та постійним гарнізоном, так званий Новосіченський ретраншемент. На початку червня 1775 р. за наказом російської імператриці Катерини II Нова Січ була зруйнована. На місці Січі виникло село Покровське, яке у 50-ті роки XX століття опинилося під водами Каховського водосховища. А після Підпільнянської січі виникла вже Задунайська (1775-1828).