Але потім все розвалилося. Дід Йосипа розповів йому про інше поселення на річці Кам'янка, яке проіснувало менше трьох років, а також говорив про заснування січі на Олешках[6]. Сам старий козак добре пам'ятав це, як і переїзд на своє нинішнє місцезнаходження. Однак не тільки низовці обрали цю місцевість для поселення. Без згоди царських урядників та татарського хана нічого б не сталося. Вільні воїни, вправні у володінні вогнепальною зброєю та шаблями, утворювали чудову піхоту, єдину у світі здатну радити навіть з легендарною гусарією, відходили в минуле. Нові часи не були прихильні до тих, хто прагнув свободи.
Йосип глибоко задумався. Чи були колись добрі часи для тих, хто любив свободу більше за життя? Можливо, колись давно, коли вигнанці з Корони, Литви, Малої Русі, Угорщини почали прибувати на Дикі Поля, по всю Україну... Так, можливо, тоді. Але чи може хтось сказати напевно? Відколи козаки стали справжньою силою, всі їхні сусіди намагалися підкорити їх, пригнути їхні тверді шиї до землі. Але, мабуть, легше язичнику увійти в Царство Небесне, ніж змусити молодця відмовитися від своєї свободи. Не для забіяк, одягнених у мішкуваті хайдавери, які плекають свої оселедці більше, ніж пристрасну коханку, рабство та батіг економа.
Колись давно жив собі один чоловік, панський слуга, який хотів змусити Йосипа та його товаришів до послуху. Їх, нібито, не було внесено до реєстру, тому мали б підкоритися окремому праву. З Йосипом було п'ятеро козаків, а той посіпака привів приблизно втричі більше. І не минуло ще половинки молитви, як ті всі лежали купою, а економ мчав степом, куди очі дивляться, чіпляючись за шию коня. Йому пощастило, що жоден з молодців, що стріляв у нього, не влучив. З тих п'ятнадцяти четверо виявилися мертвими, а решта були так тяжко поранені, що ледве могли рухатися. Втрати козаків склали одного вбитого, якого посіпака вдарив ножем під ребра ззаду. Решта мала кілька синців, порізів та подряпин. Тож вони поклали мертвих вздовж дороги, де відбулася сутичка, і втекли. Було відомо, що незабаром з сусіднього маєтку прибуде ціла орда посіпак та гайдуків.
— Чого ти так хвилюєшся, старий друже? — перебив думки Йосипа бадьорий голос Лазаря. — Ти виглядаєш так, ніби когось оплакуєш.
— У моєму віці в мене більше знайомих на тому боці, ніж на цьому, — відповів Кірнаш. — Є за кого пролити сльозу. Але я не хвилююся, я просто згадую старі часи.
— Отже, — засміявся Лазар, — ти, мабуть, скажеш, що колись було краще.
— Краще? Можливо й не краще, — знизав плечима Йосип. — Звичайно, інакше. Ти ж знаєш, як це буває. Коли людина була молодою, світ здавався кращим і красивішим, ніж зараз, коли дивишся на нього збляклими очима, і груди вже не наповнюються степовим вітром так сильно, як раніше. І навіть в цьому вітрі, в моєму віці, відчувається більше неприємних запахів, хоча колись він пахнув краще за всі парфуми Сходу.
— Ти маєш рацію. Іноді мені трапляються такі думки, і я відчуваю те саме.
— Щось! — пирхнув старий козак. — Але ж ти вдвічі молодший за мене! У тебе ще є час на таку гіркоту.
— Час, кажеш? — тепер задумався Лазар, дивлячись на невелику групу. — У кожного він тече по-різному. Кажуть, що він має властивість пришвидшуватися, коли людина досягає половини свого життя. І в цьому щось є. Коли мені було двадцять, кожен день здавався таким, що жорстоко тягнувся, особливо якщо я ввечері домовлявся з якоюсь дівчиною. — Він коротко засміявся, але потім став серйозним. — Я б миттю зайнявся своїми справами та почав так нудьгувати, що погриз би власні черевики. А зараз? Зараз я ледве почну працювати, як сонце вже сідає, і хотів би, щоб Бог зробив дні довшими... Як і пори року. Весна має довші дні, не кажучи вже про літо, але восени ніч настає швидко, а взимку здається, ніби сонячного світла взагалі немає.
Йосип кивнув.
— Погоджуюся, так воно і є. Але ти також говориш так, ніби вже пізня осінь, а літо для тебе ще не закінчилося.
Лазар стиснув губи та важко зітхнув.
6
Олешківська січ – адміністративний і військовий центр запорізького козацтва від, імовірно, 1711 до 1728. Заснована козаками на чолі з отаманом Я.Богушем у межах Кримського ханату в урочищі Олешки (на східній околиці сучасного м. Цюрупинськ – зараз знову Олешки) після зруйнування царськими військами 1709 Чортомлицької Січі та короткочасного перебування низовиків кошем на р. Кам'янка (поблизу нинішнього с. Милове Бериславського р-ну Херсонської області).