- От якби ще й ночувати, - зітхав я.
- Та стривай. Хай спершу хоч до села відпустять, а там видно буде.
Отож ми й докучати моїм батькам (Митькові були не проти), канючили мало не щодня:
- Відпустіть, ну відпустіть нас до бабусі!
Але батьки дуже сумнівалися, чи піде це на користь у першу чергу самій бабусі, а потім уже нам.
- Уявляю собі, що вони там вироблятимуть, - хитала головою мама.
- Двоє лобуряк на голову старенькій жінці, - і собі докидав тато. І тільки моя бабуся підтримувала нас.
- Не такій уже й старенькій, - казала вона. - Ми з нею однолітки.
І тепер, коли я згадав про Митькову бабусю, то миттю повернув до друга своє, як то пишуть, «радісно-збуджене» обличчя.
- Ти гадаєш?
- Та я певен цього.
- Але чому?
- А де ж ми, на твою думку, будемо збирати отих любих хрущиків і метеликів? Щось давненько я вже не бачив у нашому місті довгоносиків. А ти? Може, ти знаєш, на якій вулиці вони оселились? Тоді нам не треба нікуди їхати.
Надія у вигляді колекції пронизаних шпильками жучків заграла перед моїми очима.
- Митьку, ти геній!
- Ну, не зовсім, - скромно потупив очі мій приятель, - але дещо отут, - він постукав пальцем себе по лобі, - маю!
- Не така вона вже й старенька, - стояла на своєму моя бабуся: їй теж було нелегко підтримувати нас.
Ми вп’ятьох сиділи на кухні - бабуся, мама, тато, Митько і я, вкотре обговорюючи, чи можна нам з Митьком їхати. Дідусь сидів у вітальні перед телевізором із газетою в руках. Він ніколи не втручавсь у сімейні проблеми, і за це я був йому тільки вдячний.
Адже коли б він вирішив пристати до когось, то ще невідомо було, чи до нас із бабусею, чи до тата з мамою.
- Хоч і не старенька, - мовив тато, - а коли б вам, мамо, вони обоє сіли на шию на три тижні, то хто знає, якої б ви заспівали.
- О, я була б тільки щасливою, - не здавалася бабуся. - Село, річка, ліс, два юних джентльмени. Певно, я знову відчула б себе молодою.
- Боюсь, що ненадовго, - обізвалась мама. - Господи, як ви мені вже набридли з цим селом!
- Невже ви хочете, Оксано Павлівно, - втрутився нарешті в розмову й Митько, - щоб ваш син, а заодно і його найкращий приятель ціле літо нудились у місті, де все кругом - і пилюга, і розжарені спекотні вулиці - навіває сумні думки і сприяє передчасному старінню наших організмів? - (Цю промову він підготував заздалегідь). - А хіба існує кращий відпочинок, ніж там, у селі, злитися з природою після важкої праці й успішного закінчення п’ятого класу?
- Не дуже-то ви й перепрацювались, - кволо посміхнулася мама
- Хоч би як там було, - вів своє Митько, - дітям потрібен відпочинок. До того ж як інакше ми виконаємо важливе завдання із зоології?
- Яке ще там завдання?
- Хіба Сергій вам нічого не казав? Адже вчителька звеліла нам - мені та йому - зібрати найкращу колекцію жучків і метеликів. «На вас, - каже, - хлопці, вся надія!»
- Так уже й сказала? - засумнівався тато.
- А того, хто не принесе першого вересня колекцію до школи, не переведуть у шостий клас.
- Так уже й не переведуть? - не повірила мама, але видно було, що Митькові слова таки надщербили її несхитність і стрілка маминої впевненості гойднулась у наш бік.
- А може, просто двійку поставлять, - не здавався Митько. - А кого порадує двійка у перший же день навчання? Це на весь навчальний рік може настрій зіпсувати.
- Еге ж, - знов усміхнулась мама, - вам зіпсуєш. Господи, як ви мені вже набридли! Ну, то як? - звернулась до тата.
Я відчув, що дмухнуло сприятливим вітром.
- Та хай уже їдуть, - одмахнувся він. - А то ж спокою не даватимуть ціле літо. Тільки щоб бабусю слухали.
- Ура! - закричали ми й вибігли з кухні, але в передпокої на мить затримались.
- Чула? Чула? - сміявся тато. - «Передчасному старінню наших організмів», га?
- А як тобі оце, - вторувала йому мама: - «На вас, хлопці, вся надія». Ну й молодці!
- І настрій у них на цілий рік зіпсується!
- Ех ти, - закинув я Митькові, - то це ж вони з нас глузують!
- Ага, - почухав він потилицю, - переборщили трохи. Ну та нічого. Головне - мета досягнута.
- Та й справді, мета досягнута, - ляснув я свого друга по плечу. - То коли їдемо?
- Їдемо?.. Післязавтра. Треба ж іще зібратись.
- Не виходьте на зупинках із вагона, - кричала услід поїздові мама.
- Зразу ж дайте телеграму, - не відставала од неї бабуся.
- І не здумайте їсти ковбасу. Влітку вона може зіпсуватись, - і собі гукала Митькова мама.
Ми чесно дотримувались усіх обмежень, які наклали на нас батьки: не висовувались із вікна - бо може продути; не стояли в тамбурі - можна випасти; не виходили на зупинках - можна відстати; не виймали гроші з кишень - можуть украсти; не їли ковбаси чи, не дай Боже, консервів - можна отруїтись. Якщо оголосити весь список заборон до кінця, то виникне запитання, що ж зрештою таки можна робити.