– Ти ба! – здивувався Толябун. – Ну й не таланить тобі! Але я буду не я, коли оте кляте зайчисько не спіймаю. Воно мені буде язика показувати! – затрусився він од неприємної згадки. – А тоді можна й додому.
– О, правильно! – пожвавішав Вовк. – У гостях добре, а вдома краще – це всяк знає. Ходімо зараз на ту кулю подивимось. Треба – відремонтуємо. Сядеш на неї і тютю додому. Що тобі тут робити?
– Еге, тю-тю! А керувати нею я вмію? А коли ще далі мене занесе, на Північний полюс? До білих ведмедів! Дуже треба. Я вже тут побуду трохи. А тоді й додому, своїм ходом. Ну то як, приймеш?
– Та прийму вже, – знехотя погодився Вовк, бо зрозумів, що так просто од лева йому не відкараскатись. – Із радістю. – А сам подумав: «Прилетів же на мою голову і на мою шию».
– А нащо ти оце воду тягаєш цілими бочками? – поцікавився лев, крокуючи поруч.
– А що ж, відрами? Поки поллєш усе, так ухекаєшся, що ого-го.
– Що поллєш?
– Та город же. Город у мене. Бурячки, петрушка, часник, бодай йому лиха година.
– Город? – аж зупинився лев. – Так у тебе город?
– А ти що, глухий? – чемненько озвався сіроманець.
– І ти його поливаєш?
– Поливаю, бодай воно все засохло!
– А навіщо?
– А їсти щось же треба? Траву, може? Чи листя? Повітрям мені харчуватися? Отож і готую борщик, картоплю варю.
– Оце так-так! – проказав Толябун. – А дичина? Та, зрештою, підбіжи до сільця та вхопи курку чи порося яке.
– Е-е, – протягнув Вовк, – були тут поросята. Троє. Зачинились у будиночку, і ніяк їх не візьмеш. Поліз я через димар, а вони казан на вогонь поставили. Я прямісінько в окріп. Ошпарився увесь.
– Та що це в тебе всі пригоди якісь нещасливі? Аж за серце хапає.
– Ти краще вхопив би за ручки та поміг мені, – невдоволено буркнув Вовк.
– А, давай-давай, – погодився лев.
Отак, штовхаючи поперед себе візок із бочкою, вони прибули на Вовкове подвір’я.
– Ну й гидота! – казав лев, наминаючи картоплю. – І як ти їси її?
– А так, як і ти! – буркнув Вовк. – Гидота-гидота, а чавунця як не було.
– Голодний дуже. Ото й їм.
– А я ситий?
– Якби ж оце м’ясця! Свіженьких відбивних чи котлеток пательню, ум-м… Або качечок, запечених у глині.
– Ех-хе-хе, – і собі зітхав Вовцюга. – Де вони, ті золоті часи? Я вже давно вегетаріанцем став. Ти присоли, присоли, воно смачніше буде.
– Ну, я розумію, – мовив по хвилі Толябун. – Я тут звір новий. Але й то, бач, мало те зайчисько не вхопив. А ти! Ти ж старожил, то чом оце на овочах гибієш?
– Отож бо й воно, що новий, – зітхнув Вовк. – Не знаєш нічого. Тут, брате, такі діла, що зарікся я м’ясо й рибу їсти.
– Щодо м’яса – зрозуміло. Ну, а рибу чого ж?
– Та розумієш, лисиця якось піддурила. «Іди, – каже, – на річку, встроми хвоста в ополонку та й наловиш рибки». Я й пішов, а хвіст мій…
– Та годі, годі, – урвав розповідь лев. – Слухати не можу. Знов у дурні пошився. Ну та нічого. Нас тепер двоє. Не хлопці, а орли! Герої! Голодні не будемо. Я собі тут план один прикидаю. Тільки кебету треба мати, а не в окріп лізти. Ще про нас заговорять. Усі в нас отут будуть! – стиснув пазурі в кулак.
«Добре йому поради давать, зайді африканському, – подумав Вовк. – Ще невідомо, до чого мене ця дружба доведе». Але вголос сказав:
– Добре було б. А то вже на смик перепався.
– Хо-хо, на смик! – зареготав лев. – Видать, тобі петрушка на користь іде. Здоровий, як бугай.
– Та де там здоровий, – одмахнувся Вовк, але потай таки зиркнув на свої біцепси.
«Таки є, є ще сила молодецька», – вдоволено подумав.
– Слухай, – мовив, – а що це ти про зайча якесь увесь час торочиш?
– Та розумієш, – зам’явся лев. – Втекло, капосне, од мене, десь тут бігає. Все одно спіймаю, аби тільки дороги додому не знайшло. Мале, мале, а язика вже навчилось показувати. «Толябун, – каже, – по-нашому значить Толик». Я йому покажу Толика! Я од злості навіть дерево обдряпав. Чекай, а чи по ньому воно не здогадається, звідки ми прибігли, не втече додому?
– Ну то не біда, – засміявся Вовк. – Слухай-но.
І хоч поблизу нікого не було, він зашепотів щось левові на вухо.
– О, молодця! – похвалив той. – Здорово придумав! Я ж казав, що вдвох ми – сила. То ходімо!
І обоє подалися з хати.
Бурмосик з Люською обминали просторе поле, що рясніло яскравими квітами.
– Ой, які гарні квіти, – мовило в захваті зайча. – Було б у нас більше часу, я обов’язково назбирала б оберемок.
– Запам’ятай це місце, – мовив серйозно Бурмосик, – і обминай його десятою дорогою.
– Чому?