– Тому що насправді це не поле, а Страшне болото, і сюди ніхто ніколи не потикається. Поглянь он туди, – вказав лапкою Бурмосик.
Вдалині, посеред болота, клубочився і здіймавсь угору густий туман.
– Там, щоб ти знала, живе Болотяник, який заманює в трясовину, тож ніколи не гуляй у цих місцях, якщо не хочеш потонути.
– Ой, як страшно, – притулилась Люська до Бурмосика, – а який він, цей Болотяник?
– Це таємниця, і ніхто не знає її. Та, мабуть, ніколи й не знатиме, бо він не виходить із туману, а тільки вряди-годи квилить – так жалібно й моторошно водночас. Того ж, хто піде на поклик, враз засмокче.
– Добре, що ти попередив мене, – притихла Люська. – Але які гарні квіти, – додала з жалем. – Так і хочеться сплести з них віночок.
– Може, зайдемо до нас, і ти поїси? – запропонував Бурмосик.
– Ні-ні, – заперечило зайча. – Ти ще не знаєш, скільки часу я можу бігати, гратись, зовсім не відчуваючи голоду. Ходімо швидше. До того ж, у нас майже повен кошик суниць.
– Так-то воно так, але ж суниці я ніс для Буцика. Та й після того, як ти пригостилася, їх уже не майже повен кошик, а майже півкошика. Ну гаразд, вистачить, – і вони заспішили на посвист Буцикової коси, що вже линув із-за дерев.
Розділ IV
Буцик саме кінчав косити й збирався трохи передихнути, перш ніж класти сіно у вал очки, коли угледів Бурмосика. Поруч із ним весело дріботіло зайченя.
– Добридень, Буцику, – наче до давнього знайомого, привіталася Люська. – Я ваша нова подружка.
– Я знайшов її на Суничній галяві, – пояснив Бурмосик.
– І як же ти опинилася в наших краях? – спитав Буцик. І Люська розповіла про свою скруту.
– Ваш ліс теж хороший, але ж він для мене зовсім чужий. Так, зовсім чужий ліс, – закінчила вона і схлипнула.
– Стривай-но, – мовив Буцик. – А як світило сонце, коли ти бігла од лева?
– Яскраво.
– Я не про те. Звідки воно світило?
– Спочатку в ліве очко, потім у праве, – чи, може, навпаки? А потім у обидва, а потім у спину, а потім… Я вже не пам'ятаю. А навіщо це тобі?
– Бо якщо сонце світило тобі в праве око, значить, ти бігла звідти, – вказав Буцик рукою. – А якщо в ліве, – то он звідки. Зрозуміло?
– От бачиш! – скрикнув Бурмосик. – Я знав, що Буцик обов'язково щось придумає.
– Авжеж, – озвалася Люська. – Але я не пам'ятаю: я була дуже налякана.
– Так-так, – замислився Буцик. – Налякана. О! А що ти, кажеш, побачила, коли озирнулася вже в нашому лісі?
– Як Толябун дряпав дерево, аж кора на всі боки летіла.
– От по цьому дереву ми й дізнаємося, звідки ти прибігла. Що ж, на сьогодні, певно, досить, – глянув він на скошену траву. – Ходімо!
Довго шукати не довелось.
– Ось, здається! – крикнув Бурмосик.
– Ой-ой-ой, – наблизившись, похитав головою Буцик. – Не хотів би я опинитися в таких пазурах. Зате тепер ми знаємо, звідки прибігла Люська. З півночі.
– Хіба, – здивувалась Люська, – а мені здається, із заходу.
– А по-моєму, вона прибігла з півдня, – докинув Бурмосик.
Друзі перезирнулись.
– То звідки ж я прибігла? – сумно запитало зайча.
– Звичайно, у школі нас учили розпізнавати сторони світу, – сказав Буцик, – та я вже забув, як воно робиться. Адже два місяці тривають канікули. Є така штука, – мовив він по хвильці, – яка визначає оці самі сторони світу. От тільки як вона зветься? Бомпас чи момпас…
– Може, монпансьє? – облизнулась Люська.
– Або «Золотий ключик», – і собі підхопив Бурмосик.
– Та ні, цукерки тут ні до чого. О, згадав! Компас! Якби ми його мали, то одразу ж визначили б, звідки ти прибігла.
– А де ж ми його візьмемо? – посмутнішало зайча.
– Компас у нашому лісі має тільки дядько Кажан. Він літає вночі, тож без компаса йому не обійтись. Але навряд чи дядько погодиться його позичити.
– А ми дуже попросимо, – сказала Люська.
– А цур тобі! – почули друзі, підходячи до граба, на якому жив дядько Кажан. – Щоб тобі печінки поодбивало! Щоб ти до кінця днів своїх голодний ходив! Щоб тобі живіт здуло! Щоб тобі ребра позападали! Щоб ти…
– Ой, як смішно він висить! – зареготала Люська. – Дивіться – догори ногами!
– Цить, – зашепотів до неї Буцик. – Що ти тямиш! Якщо дядько почує тебе – нічого не дасть. Для кажанів це нормально. Ану, разом…
– Доброго дня, дядечку! – дружно гукнули всі троє.
– Га? – озвавсь Кажан. – Хто це до мене привітався? Так світло, що нічого не бачу. Це ти, Бурмосику? Ти, Буцику? А хто ще з вами?
– Це Люська! – мовив Буцик.
– Здрастуйте, дядечку, – ще раз поздоровкалась Люська. – Так здорово ви висите на гілці. Ой, якби я так уміла!
– Еге ж, – одразу полагіднішав старий. – Звісно, не одній тобі – всім так хотілось би, та не в кожного вийде. Смішно навіть подумати, як ви всі відпочиваєте. Ну, а що вас привело до мене?