– Розумієте, дядечку, – пояснив Буцик. – Ми оце засперечались, де яка сторона світу. Чи не змогли б ви на півгодинки позичити нам свого компаса?
– Е-е, – схитнув головою Кажан. – Вам компас для іграшок, а я без нього літати не можу. Зіпсуєте – а я потім заблукаю. Ще до Болотяника втраплю. Не дам!
Довелося розповісти Кажанові про Люсьчину пригоду.
– Це інша справа, – мовив дядечко. – Та однак компаса не дам, а от полетіти з вами можу. А щоб йому живіт до спини присох, щоб йому…
– Кому це? – поцікавилася Люська.
– Та кому ж, як не отій почварі, – одказав Кажан.
– Почварі? – перезирнулися друзі. – А на що вона схожа?
– Та таке щось жовте, з хвостом, і реве – не приведи господь…
– Толябун! – скрикнуло зайченя.
– Лев? – вихопилось у Бурмосика.
– Еге ж, лев, а-ах, – позіхнув Кажан.
– Зараз засне, – прошепотів Буцик і закричав: – Дядьку Кажане!
– Що? – розплющив той уже було склеплені повіки.
– Та ви ж обіцяли про лева розповісти.
– Про якого лева?
– Про того, що недавно тут пробігав.
– А-а-а, – згадав старий. – Щоб йому живіт до спини присох!
– От-от! Що ж він зробив?
– Значить, діло було так, – почав Кажан. – Уранці я повернувся з болота, куди літав на полювання. Там, коло берега, комарі особливо смачні. Такі жирненькі, вгодованенькі, тож наївся досхочу. А вдень же, звісно, треба поспати, – вів далі дядько. – Отож я прилетів, умостився на своїй гілочці й заснув. Через деякий час прокидаюсь од того, що неподалік хтось голосно гарчить. Розплющую я одне око, придивляюся – стоїть перед сусіднім деревом оця ж чума. Затим загнав у стовбур свої пазуриська й дряпає – аж я на гілці весь затрусивсь. «Гей ти, – крикнув я, – ану забирайся звідси!» Та він і оком не зморгнув, орудує пазуриськами – аж навколо все куриться. А тоді мовив Вовкові – той вовцюга теж тут крутився: «Ще дерева зо три – й вистачить. Хай тоді пошукає, звідки прибігла». А потім обоє подалися геть… А-ах, – позіхнув Кажан і заснув.
– І зовсім цей лев не дурний, – мовив Буцик, коли йшли назад. – Таке придумати – обшкрябати ще кілька дерев. Спробуй вгадати, де оте, найперше.
– Ех, якби я вчилася в школі, то зразу сказала б, де мій ліс, – схлипнула Люська.
– І Вовк до нього пристав, – нагадав Бурмосик. – Швидко вони знюхались. Тож треба стерегтись. І необхідно попередити всіх у лісі. Адже це велика небезпека.
– Ти не побивайся дуже, – звернувся до Люськи Буцик. – Поживеш трохи в нас, а там щось надумаємо. Неодмінно. В гурті воно й веселіше.
– І безпечніше, – додало зайча. – І мені можна буде цілий день рвати квіточки?
– Гм… – розгубився Буцик. – Ну, якщо…
– Дуже добре, – зраділа Люська. – А як ви думаєте, мені у вас сподобається?
– Сподіваємося, – почулось у відповідь.
Друзі ступили на лужок, де стояла їхня хатка, та жоден не помітив, що в густій ліщині світять за ними дві пари жадібних і голодних очей.
– Ой, яка троянда! – скрикнула в захваті Люська, вздрівши кущ троянди коло ґанку. – Вона майже така сама гарна, як і я, – і полізла в кишеньку по дзеркальце. – Так, якби їй ще мої вушка.
– Так троянд же з вушками не буває, – здивувався Бурмосик.
– Значить, я єдина така гарна на весь ліс, – одказала Люська. – Що ж, непогано, – мовила, роздивившись у хаті.
– А що ви читаєте? – поцікавилось зайча, забачивши на столі грубеньку книжку.
– «Три мушкетери». Дуже цікаво. Хочеш послухати?
– Хочу, – підсунуло ослінчик ближче до столу.
– Де ми зупинились учора? – спитав Бурмосик.
– Там, де про королеву і дорогоцінності.
– А… Так-так. Гм… Гм… Ось. Ну слухайте.
І Бурмосик почав читати.
Спливав час… Налилося темінню вікно й знову посвітлішало, полите місячним сяйвом, коли Бурмосик відклав книгу.
Люська не зворухнулась: сиділа, підперши голову лапками.
– Бідне дівча, – шепнув Буцик Бурмосикові, – думає, певно, про свою домівку, – і гукнув: – Люсю, час уже спати.
– А, так, це я замислилась. – Люська підняла на них свої великі чисті очі й замріяно мовила: – А як ви гадаєте, мені личили б брульянти?
– Брильянти, – поправив її Буцик, – або ж діаманти.
– Хай так, – відповіла Люська. – Я думаю, личили б. – Потім глянула у вікно й спитала: – А у вас є друга лампа, бо понад усе в світі я боюся темряви?
– Є, – одказав Бурмосик. – На горищі. Треба буде завтра дістати. А поки вкладатимешся, можеш узяти оцю.
– Я примощу її отут, – сказала Люська, ставлячи лампу на краєчок лави, – щоб світло падало в обидві кімнати.