Чоловік, який вийшов із машини, був таким же старим і добре доглянутим, як і його автомобіль. Саме так Пол уявляв собі справжнього жителя штату Колорадо. На вигляд йому було років шістдесят п’ять, а може, й усі вісімдесят. Він міг бути старшим партнером юридичної фірми або вислуженим патріархом будівельної компанії, але, швидше за все, він працював фермером або ріелтером. Республіканець, який вважав недостойним клеїти наліпки на бампері чи носити гостроносі італійські черевики. Службовець, який приїхав із міста у справах, бо тільки нагальні справи могли стати приводом для зустрічі такого чоловіка, як він, і такої відлюдькуватої жінки, як Енні.
Пол спостерігав, як вона тупотить під’їзною доріжкою — не зустріти гостя, а перехопити його. Здавалося, фантазії Шелдона починали збуватися. До Енні приїхав не коп, але ВПОВНОВАЖЕНИЙ. Проте такий приїзд міг укоротити життя самому ВПОВНОВАЖЕНОМУ.
«Чом би тобі не запросити його в дім, Енні? - думав Пол, намагаючись не задихнутися від смердючої ганчірки. — Чом би тобі не запросити його та не показати свого африканського птаха?»
Е- е, ні. Вона скоріше відвезе Пола в Степлтонський міжнародний аеропорт[92] та купить йому квиток першого класу до Нью-Йорка, ніж запросить містера Бізнесмена Скелястих гір до себе додому.
Енні почала говорити, навіть не порівнявшись із чоловіком. Із її рота валили хмарки пари, наче бульбашки з коміксів, у яких забули прописати слова. Гість простягнув руку в тонкій елегантній рукавичці з чорної шкіри. Енні презирливо глянула на неї, а потім почала грозити пальцем, махаючи рукою просто перед обличчям чоловіка та випускаючи з рота порожні білі хмаринки. Вона щойно накинула на себе парку й припинила погрозливо жестикулювати тільки для того, щоби застібнути блискавку.
Гість опустив руку в кишеню плаща, дістав звідти папірець і якось винувато простягнув його Енні. Хоча Пол не мав ніякої можливості дізнатися, що там було написано, він одразу здогадався, який прикметник могла би дібрати для цього Енні. Кукурікнутий папірець.
Не вгаваючи, Вілкс повела чоловіка під’їзною доріжкою. Урешті вони зникли з поля зору Шелдона. Пол бачив їхні тіні, що вирізнялися на снігу, наче вирізані в білому папері силуети, але не більше. Він без жодного подиву збагнув, що вона так зробила навмисне. Якщо Пол не міг їх побачити, то в містера Скотопромисловця також не було шансів зазирнути у вікно гостьової кімнати й помітити Пола .
Тіні лежали на похилій кучугурі біля під’їзної доріжки протягом п’яти хвилин. Одного разу Пол почув голос Енні — то був злий, грубий окрик. Ці п’ять хвилин здалися Полу нескінченно довгими. У нього боліли плечі, і він не мав змоги поворухнутися, аби полегшити цей біль. Енні скувала йому руки, а ще якимось чином прив’язала їх до узголів’я ліжка.
Але найбільших неприємностей завдавала ганчірка. Від запаху полірувального воску в Пола розболілася голова, до горла підступила нудота. Він відчайдушно зосередився на тому, щоб не блювонути, бо кому ж хочеться піти на той світ із повним ротом ригачки. Енні продовжувала сперечатися з літнім муніципальним службовцем, який, певно, раз на тиждень відвідував місцеву цирульню, а взимку неодмінно надягав калоші поверх своїх чорних оксфордів[93].
Поки вони знову вийшли з-за рогу, чоло Пола вкрилося холодним, липким потом. Тепер папірець тримала Енні. Вона йшла слідом за містером Велике Ранчо та грозилася пальцем йому в спину, виштовхуючи з рота ті самі порожні бульбашки з коміксів. Містер Велике Ранчо не обертався, завбачливо надавши обличчю нейтрального виразу. І тільки по його губах, стиснутих у таку тонку лінію, що вона майже зникла з лиця, можна було прочитати якісь внутрішні емоції. Злість? Можливо. Зневага? Так. Скоріше, зневага.
«Ти думаєш, вона божевільна. Ти й твої дружки, з якими ти регулярно ріжешся в покер, ви, либонь, заправляєте цим бейсбольним стадіоном нижчої ліги під назвою Сайдвіндер. Ви, либонь, розіграли цей неприємний обов’язок під час партії в лоубол [94] , чи що. Бо ніхто не любить приносити погані звістки божевільним. Ой, містере Велике Ранчо! Якби ти усвідомлював усю глибину її божевілля, то не повертався би до неї спиною!»
Чоловік сів у «бель ер» і зачинив дверцята. Енні стояла біля машини та грозила пальцем у підняте скло, і Пол знову почув її приглушений голос:
— …гадаєш, ти такий розу-у-у-умний !
«Бель ер» почав потроху здавати назад під’їзною доріжкою. Містер Велике Ранчо демонстративно не зважав на Енні, яка скалила на нього зуби. Пролунав іще один окрик, цього разу гучніший:
— Гадаєш, ти така важниця[95]!
Несподівано вона копнула передній бампер автомобіля містера Велике Ранчо, копнула так сильно, що з-під колісних ніш полетіли кавалки злежаного снігу. Літній чоловік увесь цей час позирав через праве плече, обережно спрямовуючи машину геть від будинку Енні, але після удару озирнувся до неї, немов його вихопили з нейтральної зони, якої він так ретельно тримався протягом усього візиту.
— Ось що я тобі скажу, паскуднику! МАЛЕНЬКІ СОБАЧКИ ЗАПРОСТО ХОДЯТЬ ПІД ВАЖНИЦЕЮ В ТУАЛЕТ! Як тобі таке, га?
Проте містер Велике Ранчо не збирався ділитися враженнями від почутого — на його обличчя знову опустився байдужий вираз, наче забороло на лицарських обладунках. «Бель ер» зник із поля зору Шелдона.
Енні ще трохи постояла на під’їзній доріжці, уперши кулаки в боки, і згодом попрямувала назад до будинку. Пол почув, як двері на кухню відчинилися, а потім із грюканням захряснулися.
«От він і пішов, — подумав Пол. — Містер Велике Ранчо пішов, а я лишився тут. Ох, матінко моя, я й досі тут».
Цього разу Енні не стала зривати злість на Полові.
Вона зайшла до кімнати і, навіть не глянувши на нього, почала метатися з кутка в куток. Вона й досі була в парці, хоча встигла розстібнути блискавку. У руці Енні стискала папірець, яким раз у раз розмахувала перед власним носом, ніби хотіла здійснити акт самобичування.
— Каже, податки виросли на десять відсотків! Каже, недоїмка! Арешт майна за борги! Адвокати! Квартальна оплата, каже, заборгованість! А щоб він кукурікнувся! Кукнувся! Піка-кака-куку-РІКНУВСЯ!
Пол крекнув у ганчірку, але Енні навіть оком не повела, ніби перебувала в кімнаті сама. Вона пришвидшила ходу, розрізаючи повітря своїм щільним тілом. Пол усе очікував, що вона розірве папірець, але, мабуть, їй забракло на це духу.
- П’ятсот шість доларів! — вигукнула вона, цього разу підсовуючи папірець під носа Шелдону, а потім недбало витягнула ганчірку з його рота та кинула на підлогу. Пол схилив голову набік, намагаючись притлумити позиви до блювання. Руки боліли так, наче їх хтось повільно викручував із суглобів.
— П’ятсот шість доларів і сімнадцять центів ! Я їм казала , щоби до мене ніхто не їздив! Я ж казала ! А тепер що? Ти тільки поглянь на це!
Пол відригнув повітрям, розпачливо борючись із нудотою.
— Обережно, Поле, у мене немає часу прибирати твої ригачки, бо, як виявляється, треба займатися більш нагальними проблемами. Він щось сказав про арешт майна, що воно таке?
— Наручники… — прохрипів Пол.
— Гаразд, гаразд, — нетерпляче відповіла Енні. — Ти інколи вередуєш, як мала дитина .
Вона дістала ключ із кишені спідниці та відсунула Пола на лівий бік. Він закричав, уткнувшись носом у простирадло, але Енні не звернула на це уваги. Почулося клацання, і руки Пола звільнилися. Хапаючи ротом повітря, він мляво сповз на подушках, завбачливо випростовуючи ноги вперед. На зап’ястках проглядалися білі вм’ятини, що згодом почали червоніти.
92
«Stapleton International Airport» — аеровузол, розташований у Денвері, Колорадо; був найважливішим аеропортом штату з 1929 до 1995 року.
95
Важниця — поважна особа, важлива справа; також: підставка під віз під час змащування коліс.