Раптом Полу стало дуже страшно.
Пол пригадав есе Едмунда Вілсона[101], у якому автор у притаманній йому недоброзичливій манері розмірковував над постулатами Вордсворта[102] щодо написання гарної лірики — сильні емоції мають відтворюватися протягом періодів спокою. Вілсон стверджував, що подібний метод непогано спрацьовує в художній літературі для опису драматичних ситуацій. Можливо, так воно й було. Пол знав письменників, які після невеличкої сімейної сварки втрачали здатність творити, і він сам не міг писати в поганому настрої. Але траплялися випадки, коли несприятливі обставини спричиняли протилежну дію: інколи Пол брався за роботу, бо це був єдиний спосіб утекти від негараздів. Він удавався до цього засобу, коли не міг безпосередньо вплинути на причину, з якої сталося лихо.
І зараз був саме один із таких випадків. Коли пробило одинадцяту ранку, а Енні так і не заявилася, щоби пересадити Пола в крісло, він вирішив перебратися в нього самостійно. Зняти друкарську машинку зі столу йому би не стало сил, проте він міг писати від руки. Він був певен, що зможе пересісти у візок, хоча розумів, що краще б Енні не знати про його здібності. Але Пол відчував потребу в іншому наркотику, чорт забирай, а писати в ліжку було незручно.
Він сповз до краю, переконався, що візок стояв на гальмах, а потім ухопився за бильця та поволі посунувся в крісло. Йому стало боляче лише тоді, коли він перетягував ноги на підпори. Пол підкотив візок до вікна та взяв рукопис.
У замковій шпарині заскреготав ключ. Енні дивилася на Пола, і її очі скидалися на дві чорні дірки, пропалені в обличчі. Права щока набрякла, наступного ранку на ній мав з’явитися неабиякий синець. Навколо рота й на підборідді засохла якась червона субстанція. Спочатку він вирішив, що то кров, яка витекла з понівеченої губи, проте потім помітив насіння. То була не кров, а малиновий джем чи начинка. Енні дивилася на нього. Пол дивився на неї. Деякий час вони мовчали. Перші краплі дощу застукотіли по віконній шибці.
— Якщо ти сам можеш пересідати в крісло, Поле, — зрештою промовила Енні, - то гадаю, що ти сам зможеш вписувати свої йобані «енки».
Вона зачинила двері та знову замкнула їх на ключ. Пол довго витріщався на них, ніби там можна було щось видивитися. Він був надто приголомшеним, аби займатися чимось іншим.
Пол не бачив Енні до пізнього вечора. Після її вранішнього візиту працювати стало неможливо. Він зробив кілька марних спроб, зіжмакав аркуші та здався. Усе одно нічого не виходило. Він покотив візок через кімнату. Коли він спробував перебратися з крісла в ліжко, руки зісковзнули з билець і Пол мало не впав. Йому довелося впертися лівою ногою в підлогу, і, хоча вона перейняла на себе вагу тіла та врятувала від падіння, біль був просто пекельним. Полу здалося, що йому в кістку увігнали одразу дюжину болтів. Він закричав, ухопився за спинку в узголів’ї та врешті-решт опинився на ліжку, підтягуючи за собою пульсуючу ногу.
«Тепер вона неодмінно прийде, — подумав він. — Захоче дізнатися, чи то Пол перетворився на Лучано Паваротті[103], чи то просто навчився так галасувати».
Але вона не прийшла, і Пол більше не міг терпіти пронизливого болю в лівій нозі. Він незграбно перекотився на живіт, застромив руку під матрац і витягнув упаковку новрілу. Він проковтнув дві пігулки та занурився в напівсон.
Коли Пол отямився, то спочатку не міг второпати, чи він досі спить, чи вже прокинувся. Відчуття реальності покинуло його, як і тої ночі, коли Енні вкотила до кімнати жаровню. Тепер Вілкс сиділа біля нього на ліжку. Вона поставила на нічний столик склянку, наповнену капсулами новрілу. В руці вона тримала мишоловку фірми «Віктор», а в ній звивався щур. Великий щур зі скуйовдженою темно-коричневою шерстю. Мишоловка переламала тварині хребта. Задні лапи звисали з краю дощечки та час від часу здригалися. На вусах застигли краплі крові.
Це був не сон. Просто черговий день у будинку розваг Енні Вілкс.
Її подих ніс у собі трупні запахи, сморід гнилої їжі.
— Енні? — гукнув Пол, спираючись на подушки та переводячи погляд із тваринки на жінку. Надворі сутеніло — дивні, сині сутінки, сповнені дощем, що закривав шибки щільною водяною завісою. Сильні пориви вітру потрясали будинок, який рипів у відповідь.
Що би там не коїлося з нею вранці, надвечір її стан тільки погіршився. Набагато . Пол збагнув, що вперше побачив її такою — справжня, внутрішня Енні, яка поскидала всі маски. Шкіра на її обличчі, яка раніше здавалася страхітливо щільною, тепер обвисла, наче безживне тісто. Очі спорожніли. Енні перевдяглася, проте нап’яла спідницю навиворіт. По всьому тілі з’явилося ще більше вм’ятин, на одязі — ще більше плям. Коли вона рухалася, то спливала такою кількістю запахів, що годі було рахувати. Один із рукавів її кардигана був майже повністю просякнутий напівзасохлою речовиною, від якої тхнуло м’ясною підливою.
Енні підняла мишоловку.
— Коли починається дощ, вони лізуть у підвал.
Пришпилений щур слабко пискнув, клацнув зубами та закотив чорні оченята, у яких жевріло більше життя, ніж у зіницях жінки, що його впіймала.
- І я розставляю пастки. Бо мушу. Змазую мишоловки смальцем. Завжди попадається по вісім чи дев’ять щурів. Інколи я знаходжу ще кількох…
Вона відключилася. Завмерла майже на три хвилини, тримаючи щура в піднятій руці, наче в класичному випадку кататонічного ступору. Пол дивився на неї, дивився на тваринку, яка скиглила та пручалася, а потім збагнув, як сильно він помилявся, коли вважав, що гірше вже не буде. Ото брехня. Ото брехня, щоб йому.
Нарешті, коли він уже вирішив, що Енні без зайвого галасу відпливла у вічне забуття, вона опустила мишоловку та продовжила фразу, ніби й не зупинялася:
— …потонулих по кутках. Бідолахи.
Вона глипнула на щура, і на його потьмянілу шерсть упала сльоза.
— Бідолахи, бідолахи…
Енні обхопила щура своїми сильними пальцями, а іншою рукою відтягнула пружину на пастці. Тварина забилася в залізній хватці Енні, намагаючись укусити свою полонительку. Щур пронизливо, моторошно пищав. Пол прикрив тремтячі губи тильною стороною долоні.
— Як б’ється його серце! Як відчайдушно він намагається вирватися на волю! Як і ми, Поле. Як і ми. Ми вважаємо, що нам усе відомо, проте ми знаємо не більше, ніж оцей щур у мишоловці — щур із переламаною спиною, який гадає, що й досі хоче жити.
Рука, в якій Енні тримала щура, стиснулася в кулак. Її очі так само вдивлялися в далеку порожнечу. Пол хотів відвести погляд, але не міг. На внутрішній стороні її руки понапиналися сухожилля. Раптом зі щурячої пащеки полилася тонка цівочка крові. Пол почув, як хруснули кістки, а потім цупкі подушечки пальців Енні уп’ялися в тіло тваринки, заглибившись на цілу фалангу. На підлогу скрапувала кров. Щур вибалушив згасаючі очі.
Енні жбурнула тільце в куток і безтямно витерла руку об простирадло, залишивши на ньому довгі червоні плями.
— Тепер він віднайшов спокій, — сказала вона, знизала плечима та засміялася. — Поле, може, мені варто принести рушницю? Може, інший світ кращий за цей? І для щурів, і для людей, бо насправді між нами немає ніякої різниці.
— Я ще не закінчив книжку, — сказав Пол, старанно вимовляючи кожне слово. Йому було важко говорити, бо рот занімів так, наче в щоку вкололи новокаїн. Він уже познайомився з наслідками психічного розладу Енні, але такого ще не бачив. Він замислився, чи траплялися настільки серйозні розлади раніше. Саме так поводяться люди з депресією перед тим, як перестріляти всіх членів своєї родини і себе наостанок. Саме так психопатична жінка, доведена до відчаю, наряджає своїх дітей у найкраще вбрання, купляє їм морозиво, а потім веде до найближчого місточка, бере їх під обидві руки та стрибає в річку. Особи з депресивним розладом тяжіють до самогубства. А особи з психопатичними розладами, які заколисують себе в отруйних люльках власного «я», хочуть зробити оточуючим велику послугу та затягнути їх на той світ разом із собою.
101
Edmund Wilson (1895–1972) — американський письменник, літературний і соціальний критик, особливо відомий нищівним відгуком на «Володаря перснів» Дж. Р. Р. Толкіна.
102
William Wordsworth (1770–1850) — один із найбільш значущих англійських поетів-романтиків, представник «озерної школи».
103
Luciano Pavarotti (1935–2007) — один із найвідоміших оперних співаків ХХ ст., належав до групи «трьох тенорів» (разом з іспанцями Пласідо Домінґо та Хосе Каррерасом).