Пол, навпаки, почувався цілком затишно. Він споживав консерви, пив воду з нового графина, регулярно приймав ліки, дрімав по обіді. Казка про Мізері, її амнезію та нововідкритий (до того ж напрочуд спаскуджений) родовід неухильно прямувала в бік Африки, де мали відбуватися події другої половини роману. Іронія полягала в тому, що Енні примусила його написати без перебільшення найкращу книгу про Мізері. Єн і Джеффрі подалися до Саутгемптона[121], щоби готувати до відплиття шхуну під назвою «Лорелей». Мізері, яка продовжувала впадати в каталептичні транси в найбільш неслушні моменти (і, звісно, якби її ще хоч раз у житті вкусила бджола, то вона б одразу померла), мала зцілитися або загинути саме на Чорному континенті. За сто п’ятдесят миль від Лозтауна, маленького голландсько-британського селища у крайній північній точці ворожого, серпастого узбережжя Барбарії[122], жили бурка, найнебезпечніші аборигени Африки. Інколи бурка називалися бджолиними людьми. Не багатьом білим, які відправлялися в землі бурка, судилося повернутися, і поодинокі щасливчики розповідали неймовірні легенди про жіноче обличчя, що випинається з боку високого крихкого плоскогір’я. Безжальне обличчя з роззявленим ротом і величезним рубіном посеред кам’яного чола. Ходила ще одна легенда (звісно, просто чутка, але напрочуд популярна), що в печерах-стільничках, які заповнювали порожнину під інкрустованим чолом ідола, жили гігантські бджоли-альбіноси. Вони роїлися навколо своєї матки, желеподібного чудовиська з невичерпною отрутою… та неосяжними чарами.
Удень Пол розважався цими приємними вигадками, а по вечорах тихо сидів, дослухаючись до свинячого вищання та розмірковуючи, як йому вбити Леді Дракона.
Він збагнув, що в реальному житті змагання «Чи ти зможеш?» істотно відрізнялося від забавки, в яку він грався в дитячому таборі, сидячи навколішки в колі, чи в дорослому віці перед друкарською машинкою. Коли це була просто гра (навіть якщо тобі платили гроші, вона все одно лишалася грою), можна було вигадувати чудернацькі речі та вважати їх правдоподібними — наприклад, зв’язок між Мізері Честейн і міс Шарлоттою Евелін-Гайд (як виявилося, вони були сестрами від однієї матері, а батько Мізері весь цей час зависав у Африці з бджолиними людьми бурка). У реальному житті казкова магія втрачала свою силу.
Звичайно ж, Пол шукав відповідь. У ванній кімнаті на першому поверсі зберігалася маса наркотиків, і він міг би ними скористатися, аби розібратися з Енні, чи не так? Принаймні, знешкодити її на той час, поки буде з нею розбиратися. Взяти хоча б новріл. Якщо підсипати їй достатню дозу, то навіть не доведеться нікого вбивати. Енні сама полине в інший світ.
«Гарна ідея, Поле. Ось що ми зробимо. Візьмемо жменю цих капсул і понатикаємо їх у відерце з морозивом. Вона вирішить, що то фісташки, та проковтне ліки за милу душу».
Ні, звісно, цей план не спрацює. Навіть якщо він відкриє капсули та домішає порошок у м’яке морозиво. Пол добре знав смак цих таблеток. Чистий новріл був надзвичайно гірким. Енні одразу розпізнає його серед очікуваної солодкості… «А потім, Поле, буде тобі горе. Ой, горе».
Ідея була надзвичайно вдалою як на літературний прийом. Проте в реальному житті нічого б не вийшло. Пол був не впевнений, що насмілився би ризикнути, навіть якби порошок усередині капсул не мав ніякого смаку. Це було надто непевно, надто небезпечно. Це була не гра, а його життя.
Інші ідеї, які спадали на думку, Пол вибраковував іще швидше. Одного разу він вирішив почепити щось (одразу пригадалася друкарська машинка) над дверима, щоби, коли Енні зайде, вибити з неї дух чи, принаймні, тяму. Іншим разом він хотів натягнути дріт біля сходів. Але проблема була та сама, що й у старому доброму фокусі з новрілом-у-морозиві: обидва способи були ненадійними. Він не хотів навіть уявляти, що станеться, коли він спробує її вбити та не зможе.
Другої ночі Мізері продовжувала безугавно верещати (свиня рипіла, наче незамкнені ржаві двері на протязі), коли Боссі № 1 раптом замовкла. Пол мимохіть замислився, чи не розірвалося в бідної тварини вим’я, в результаті чого настала смерть від втрати крові. Якоїсь миті уява
«така багата!»
спробувала подарувати йому образ мертвої корови, що лежала в калюжі з молока та крові. Пол швидко відігнав видіння, наказавши собі не бути ідіотом — корови так не помирають. Але внутрішньому голосу бракувало впевненості. Він не мав жодного поняття, помирають чи ні. Менше з тим, проблема полягала не в корові , правда?
«Усі твої химерні ідеї вказують на одну річ — ти хочеш убити її дистанційно, не хочеш замастити руки в крові. Ти схожий на любителя товстих стейків, який і години не протримається на скотобійні. Чуєш, Полі, давай дещо з’ясуємо: ти мусиш зустрітися з реальністю — або зараз, або ніколи. Жодних химер. Жодних вигадок. Домовилися?»
Домовилися.
Він знову поїхав на кухню та став ритися по шухлядах, поки не знайшов ножі. Він вибрав найбільший кухонний топірець і поїхав до себе, не забувши витерти з обох сторін одвірка риски від втулок. Сліди його походеньок ставали дедалі чіткішими.
«Не має значення. Якщо вона ще раз їх не помітить, то це буде востаннє».
Пол поклав ніж на нічний столик, перетягнув себе до ліжка, а потім запхав зброю під матрац. Коли Енні повернеться, він попросить у неї склянку доброї холодної води, а коли вона нахилиться ближче, він засадить їй ножа в горло.
Нічого вигадливого.
Пол заплющив очі та провалився в сон. Він не почув, що о четвертій ранку на під’їзну доріжку прокрався «черокі» з вимкненим двигуном і фарами. Поки Пол не відчув, як під шкіру заходить голка шприца, поки не побачив перед собою її обличчя, він не мав жодного уявлення, що Енні повернулася.
Спочатку він вирішив, що марить про власну книжку, що темрява була уявним мороком печер під величезним кам’яним чолом Бджолиної богині бурка і що за руку його вжалила бджола…
— Поле?
Він щось незв’язно пробурмотів — це щось означало «іди звідси, примарний голосе, зникни».
— Поле.
Це був не примарний голосе, це була Енні.
Він насилу розплющив очі. Так, це була вона, і на мить його огорнула паніка. Але потім відчуття просто спливло, наче рідина крізь забруднений водостік.
«Якого біса?»
Пол геть не розумів, що відбувалося. Енні стояла там, у напівмороку, ніби нікуди не їздила. На ній була одна з шерстяних спідниць та мішкуватий светр. Пол угледів у її руці голку та зрозумів, що то був не укус, а укол. Яка, в біса, різниця, це те саме. Богиня впіймала його. Але що вона…
Знову блискавично спалахнула паніка, але імпульс одразу згас. Пол почувався так, наче дізнався про якесь несподіване відкриття. А ще виник науковий інтерес із приводу того, як тут опинилася Енні та чому саме зараз. Він спробував підняти руки, і вони відірвалися від простирадла… трохи . Здавалося, що до них прив’язано невидимі тягарці. Руки впали на ліжко з глухим тихим стуком.
«Не має значення, що вона мені вколола. Це схоже на останню сторінку в книжці. Що би там не було написано, це КІНЕЦЬ».
Думка не викликала страху. Натомість Пол відчув легку ейфорію.
«Принаймні, вона спробувала позбавити мене болю… спробувала…»
— Ага, ось і ми! — промовила Енні та додала з незграбною грайливістю: — Я тебе бачу , Поле… бачу ці блакитні очі. Я колись казала, які в тебе гарні очі? Але, гадаю, ти дізнався про це від інших жінок — набагато красивіших, ніж я, набагато відвертіших щодо своїх почуттів.
«Повернулася. Прокралася вночі та вбила мене голкою для ін’єкцій чи бджолиним жалом, тому ніж під матрацом не знадобиться. Я тепер лише останній здобуток у чималому списку жертв Енні Вілкс» . А згодом, коли зростаюча ейфорія від уколу розливалася його тілом, Пол мало не кепкував із самого себе, коли подумав: «Виявляється, погана з мене вийшла Шехерезада».
122
Барбарія — назва прибережних земель Північної Африки, якою користувалися європейці з XVI до ХІХ століття.