Чому так не трапилося з ним ?
«Тому що, Поле, письменники пам’ятають усе . Особливо біль. Роздягніть письменника догола, укажіть на шрами, і він розповість вам історію кожної маленької подряпини. З великих народжуються романи, а не амнезія. Якщо ви хочете стати письменником, трохи таланту не завадить, але єдина реальна вимога полягає в здатності запам’ятовувати історію кожного шраму».
«Мистецтво полягає в збереженні спогадів».
Хто це сказав? Томас Cаc[135]? Вільям Фолкнер? Сінді Лопер[136]?
Останнє прізвище викликало асоціації, болючі та нещасливі за цих обставин. То був спогад про Сінді Лопер, яка весело гикала пісеньку «Дівчатка просто хочуть розважатися», і її голос звучав так ясно, наче Пол його чув на власні вуха: «Тату, милий-любий, не свари мене дарма. / Дівчатка хочуть весели-гитись! / І я іду гуляти, як робочий день мина. / Дівчатка просто хочуть розважа-гатись!»
Раптом йому закортіло послухати рок-н-рол — навіть більше, ніж коли-небудь хотілося викурити сигарету. Не обов’язково Сінді Лопер. Кого завгодно. Господи Ісусе, згодився би навіть Тед Наджент[137].
Сокира опускається.
Шепіт сокири.
«Не думай про це».
Але дарма. Він постійно вмовляв себе про це не думати, хоча розумів, що згадка про сокиру застрягла в голові, наче кістка в горлі. Чи він збирався полишити її там, чи набереться духу й вивергне з себе цей йобаний образ?
Потім прийшов інший спогад. Мабуть, сьогодні був день Шлягерів по Заявках Пола Шелдона. Йому згадався фільм Девіда Кроненберга «Виводок»[138] і Олівер Рід у ролі божевільного вченого, який вкрадливо нав’язував пацієнтам свою волю . Рід припрошував їх до Інституту Психоплазматики (Пол вважав цю назву напрочуд потішною), щоби вони «Пройшли через це! Пройшли через це до самого кінця!»
Ну… може, це не така вже й погана порада.
«Я вже колись через це проходив. Одного разу досить».
Лайно собаче , ось що це таке. Якби було достатньо переживати все по одному разу, то він би став якимось йобаним продавцем пилососів, як його батько.
«То пройди через це. До самого кінця, Поле. Почни з Мізері».
«Ні».
«Так».
«Іди в сраку».
Пол відкинувся назад, затулив рукою очі й, по волі чи по неволі, зібрався в путь.
Аби пройти через це до самого кінця.
Тоді він не помирав, не спав, і лише згодом після того, як Енні зробила з нього каліку, біль ущух. Пол дрейфував по невидимих хвилях, почуваючись відірваним від власного тіла, наче повітряна куля чистої думки, що попри мотузку лине до неба.
Чорт забирай, чого він переймався? Вона була провела операцію, і весь час між «тоді» й «тепер» був сповнений болю, нудьги та нечастих потугів над тупою мелодраматичною книжкою, яка рятувала його від перших двох відчуттів. Усе це було безглуздо.
«Ні, не безглуздо — тут проглядається певна послідовність, Поле. Наче нитка, що з’єднує всі події. Ця нитка вкаже тобі правильний шлях. Хіба не бачиш?»
Звичайно, Мізері. Саме вона була тією ниткою, що супроводжувала Пола в цій пригоді, але правильний шлях вона вказувала чи хибний — яке це, в біса, мало значення?
Як загальний іменник це означало біль, як правило, тривалий і часто безглуздий; як власне ім’я це означало персонажа й сюжет, причому останній був іще тривалішим і безглуздішим, адже мав дуже скоро закінчитися. Мізері супроводжувала його останні чотири (чи, може, п’ять) місяців життя, це точно — досхочу Мізері, Мізері день у день, без кінця й краю. Занадто простим усе здається…
«О, ні, Поле. З Мізері нічого не буває просто. Хоч би там як, ти зобов’язаний їй своїм життям… зрештою, ти став Шехерезадою, чи не так?»
Він знову спробував відвернутися від цих думок, але не зумів. Збереження спогадів і все таке. Писаки хочуть розважатися. Потім несподівано прийшла ще одна ідея, яка відкрила Полу новий спосіб мислення.
«Ти вперто не помічаєш одного факту через його кричущу очевидність — ти був і є Шехерезадою сам для себе».
Він кліпнув очима, нахилив голову й тупо вирячився в літо, до якого навіть не сподівався дожити. Промайнула тінь Енні, а потім зникла знов.
То це правда?
«Сам собі Шехерезада», — знову подумав Пол. Якщо так, то він зіткнувся з ідіотизмом колосальних масштабів: він завдячував своїм життям тій обставині, що хотів закінчити лайно, в яке його втягнула Енні. Він мав би померти… але не міг. Поки не дізнається, чим усе скінчилося.
«Ти, бляха, геть здурів».
«Ти впевнений?»
Ні, він більше не був упевнений. Ні в чому.
За одним винятком: усе його життя залежало й залежить від Мізері.
Він пустив думки на самоплив.
«Хмара, — згадав він. — Почни з хмари».
Цього разу хмара була темніша, щільніша, але м’якша. Пол почувався так, наче не плив, а ковзав. Іноді приходили думки, іноді — біль, а іноді він чув далекий голос Енні, що звучав так само, як і тоді, коли палаючий рукопис у жаровні погрожував вийти з-під контролю:
— Випий це, Поле… Ти мусиш!
«Ковзав?»
Ні.
«Ковзав » — не зовсім доречне дієслово. Правильно було б ужити дієслово «відходив ». Пол згадав телефонний дзвінок о третій ранку, який пролунав, коли він іще вчився в коледжі. Заспаний черговий четвертого поверху гуртожитку тарабанив у двері, промовляючи, що йому треба піти й відповісти на той клятий дзвінок. На дроті була його мати. «Їдь додому чимшвидше, Полі. У твого батька стався інсульт. Він відходить». І він був приїхав так швидко, як тільки зміг, розганяючи старий фургон «форд» до сімдесяти миль, незважаючи на вогник на панелі приладів, який вмикався на швидкостях за п’ятдесят. Але, врешті-решт, усе було марно. Коли він прибув, його батько вже не відходив, а відійшов.
Як далеко зайшов сам Пол у ніч сокири? Він не знав, але той факт, що протягом тижня після ампутації він майже не відчував ніякого болю, досить чітко вказував на те, як далеко. Цей факт, а також паніка в голосі Енні.
Спочатку він перебував у напівкоматозному стані, насилу зводячи дух через ліки, що пригнічували дихальну функцію, а в його вену знову була вставлена голка, по якій скрапувала глюкоза. І саме бій барабанів і гудіння бджіл вивели його з цього стану.
Барабани бурка.
Бджоли бурка.
Сни бурка .
Повільно та невблаганно Пол просочувався в землю племені, що ніколи не виходило за межі аркуша, на якому він писав.
Сни про богиню , про обличчя богині, яке чорніло над зеленими джунглями, задумливе та вкрите тріщинами. Чорна богиня, Чорний континент, повна бджіл кам’яна голова. І на всі ці видіння накладався образ, який із часом ставав усе чіткішим (наче гігантський слайд, спроектований на хмару, в якій лежав Пол). Це був образ галявини, на якій стояв самотній старий евкаліпт. З найнижчої гілки дерева звисала пара старомодних сталевих наручників із воронованої сталі. По них повзали бджоли. Наручники були порожні. Вони були порожні, бо Мізері… Втекла? Вона втекла, чи не так? Чи не так повинна була розвиватися історія?
135
Thomas Szasz (1920–2012) — американський психіатр, автор робіт «Міф душевної хвороби», «Фабрика божевілля».
136
Cyndi Lauper (нар. 1953) — американська співачка (поп, нова хвиля, блюз) та акторка, лауреат музичних премій «Греммі», «Еммі», «Тоні».
137
Ted Nugent (нар. 1948) — американський рок-співак і гітарист. Пік його популярності з хітами «Stranglehold», «Cat Scratch Fever», «Wango Tango» припав на 1960-1970-ті роки.
138
«Breed» (1979) — канадський науково-фантастичний жахастик. Психіатр учить пацієнтів переводити почуття гніву та люті у фізіологічну площину, у результаті чого одна з хворих починає народжувати дітей-мутантів.