Вона понесла його вниз, назустріч задушливому запаху старого каміння, дерева, застояної води і гниючих овочів. У підвалі було три лампочки без абажурів. Між балок, наче подірявлені гамаки, звисало старе павутиння. Кам’яні стіни були побілені так неохайно, що здавалося, ніби їх розмалювала вапном дитина. Тут було прохолодно, але це був неприємний холод.
Він іще ніколи не перебував так близько від Енні, як зараз, коли вона несла його на спині вниз крутими сходинками. Досвід виявився не дуже приємним. Він відчував сморід її поту після нещодавніх фізичних вправ, і, хоча раніше йому подобався такий запах (який він асоціював з працею та людськими зусиллями, що він їх так поважав), дух Енні був огидним, мускусним, схожим на запах брудних простирадл, на яких товстим шаром засохла сперма. А під ним ховався сморід давно не митого тіла. Він подумав, що Енні так само недбало ставилася до особистої гігієни, як і до зміни місяців на календарі. Він побачив темно-коричневу сірку в її вусі і з легкою огидою загадався, як вона може хоч щось, у біса, чути.
Унизу, біля однієї з кам’яних стін, лежало джерело м’якого стуку, що він чув на сходах, — матрац. Поруч нього Енні поставила складену підставку для телевізора. На ній стояло кілька бляшанок і пляшок. Вона підійшла до матраца, повернулася й присіла.
— Злізай з мене, Поле.
Він обережно розтиснув руки й плюхнувся на матрац. Пол стривожено спостерігав за Енні, поки вона рилася у своїй сумочці кольору хакі.
— Ні, - відразу сказав Пол, щойно розгледів у тьмяному, жовтому, підземельному світлі шприц із голкою. — Ні. Ні.
— Ой, леле, — вигукнула вона. — Ти вирішив, що в Енні сьогодні бякотний настрій. Можеш розслабитися , Поле.
Вона поклала шприц на підставку для телевізора.
— Це скополамін, наркотик на основі морфію. Тобі пощастило, що в мене взагалі є морфій. Я розповідала, як ретельно його охороняли на лікарняних складах. Я лишаю його тобі, бо тут дуже сиро і твої ноги можуть страшно розболітися, перш ніж я повернуся… Хвилиночку.
Вона змовницьки підморгнула Полу, і в цьому підморгуванні був якийсь тривожний підтекст. Так один конспіратор може підморгувати іншому.
— Ти кидаєш одну кукурікнуту попільничку, а я мотаюся, наче однорукий шпалерник. Зараз повернуся.
Вона піднялася нагору і незабаром повернулася з диванними подушками з вітальні та ковдрами з його власного ліжка. Вона поставила подушки за ним так, аби він міг більш-менш зручно сидіти. Але навіть крізь них просотувався гнітючий кам’яний холод, що тільки й чекав нагоди прослизнути до тіла та заморозити його.
На складаній підставці стояли три пляшки пепсі. Вона дістала відкривачку, що висіла в неї на зв’язці ключів, відкупорила дві й подала одну Полу. Свою вона перевернула догори дном і випила півпляшки, не відриваючись. Потім вона по-дамськи процідила крізь зуби відрижку, прикривши рота рукою.
— Нам треба поговорити, — заявила вона. — Або, скоріше, це я маю говорити, а ти маєш слухати.
— Енні, коли я сказав, що ти божевільна…
— Тихо! Ні слова про це. Може, ми поговоримо на цю тему пізніше. Але я не збираюся тебе ні в чому переконувати. Ти ж містер Розумака, який заробляє на життя вигадками. Усе, що я зробила, так це витягла тебе з розбитої машини, перш ніж ти замерз у ній на смерть, і наклала шини на твої бідні зламані ноги, і дала тобі ліки, щоби полегшити твої страждання, і доглядала за тобою, і вмовила тебе знищити погану книжку й написати найкращу. І якщо це божевілля, то відправ мене у жовтий дім.
«О, Енні, якби ж то це комусь вдалося», — подумав він і, перш ніж зміг зупинити себе, випалив:
— А ще ти, блядь, відрізала мені ногу!
Її рука зметнулася, як батіг, і голова Пола відкинулася вбік від ляпасу.
— Не лайся при мені, - наказала вона. — Мене гарно виховали, на відміну від тебе. Скажи спасибі, що я не відрізала твого прутня. А я, до речі, про це думала.
Він подивився на неї. Його шлунок похолов, наче хтось увімкнув морозильну камеру.
— Я знаю, Енні, - тихо мовив він.
Її очі широко розчахнулися, і якусь мить вона здавалася одночасно здивованою і винуватою — Неслухняна Енні замість Злої Енні.
— Послухай мене, Поле. Послухай мене уважно. З тобою все буде в порядку, якщо ніхто не стане шукати цього хлопця до сутінків. Через півтори години зовсім стемніє. Якщо ж хто-небудь з’явиться раніше…
Вона схопила сумку кольору хакі й витягла з неї поліцейський пістолет 44-го калібру. Світло підвальних ламп відбилося на дулі, вихопивши подряпину у формі блискавки, яку залишила газонокосарка.
— Ось що в мене є, якщо хто-небудь з’явиться раніше, — сказала вона. — Хто б не прийшов — спочатку тебе, а потім себе.
Енні сказала, що, як тільки стемніє, вона віджене патрульну машину в Місце для Сміху. Поруч із хижкою тулилася прибудова, де вона могла заховати автомобіль подалі від чужих очей. Вона вважала, що машину можуть помітити тільки на трасі № 9, але навіть там ризик малий, бо вона проїде по цій ділянці лише чотири милі. Вона з’їде з траси № 9 і подасться в гори поміж луками по безлюдних дорогах (багато шляхів практично не використовувалися, тому що тепер у цьому високогір’ї мало хто тримав худобу). Кілька доріг, за словами Енні, були перекриті. У неї та Ральфа були ключі від цих замків, які вони отримали, коли купили будинок. Їм навіть не треба було просити. Власники ділянки між дорогою та хижкою в горах самі їх віддали. Ось як вчиняють добропорядні сусіди, сказала вона Полу, примудрившись вкласти в це приємне слово стільки несподіваних нюансів: підозра, презирство, гірка радість.
— Я би взяла тебе з собою, просто щоби не випускати з очей, оскільки ти вже довів, що тобі не можна довіряти. Але, на жаль, нічого не вийде. Дорогою нагору тебе можна було б заховати в багажнику патрульної машини, а от доправити назад було б неможливо. Мені доведеться поїхати моторолером Ральфа. Може, я впаду з нього та зламаю свою кукурікнуту шию !
Вона весело засміялася, уявляючи собі цю кумедну прикрість, але Пол не приєднався до її веселощів.
- Якби це сталося, Енні, що було б зі мною ?
— З тобою все буде добре, Поле, — безтурботно сказала вона. — Боже, чого ти так переймаєшся?!
Вона підійшла до одного з підвальних вікон і трохи постояла поряд, позираючи надвір і оцінюючи, наскільки стемніло. Пол понуро спостерігав за нею. Він не вважав, що з ним усе буде добре, якщо вона дійсно впаде з Ральфового моторолера або розіб’ється на одній з небрукованих гірських доріг. У що він дійсно вірив, так це в те, що помре тут собачою смертю, а коли йому настане кінець, він послугує обідом для пацюків, які й зараз, безсумнівно, стежать за цими непроханими двоногими, що ступили на їхню територію. На дверях комори висів замок, а ще засув завтовшки із зап’ясток. Вікна підвалу, ніби відображаючи параною Енні (і Пол подумав, що в цьому не було нічого дивного, хіба всі будинки не починали через якийсь час відображати індивідуальність їхніх мешканців?), являли собою не більше ніж брудні амбразури дюймів двадцять на чотирнадцять. Він не думав, що зміг би пролізти крізь них навіть у ті часи, коли перебував у чудовій фізичній формі, а тепер — тим паче. Може, вийде розбити вікно й покликати на допомогу, якщо хто-небудь з’явиться тут до того, як він помре з голоду. Але це малоймовірно.
Перші напади різкого болю просочилися в ноги, наче отруйна вода. І потреба. Його тіло благало про новріл. Це було мушу , чи не так? Звісно, що так.
Повернулася Енні й узяла третю пляшку пепсі.
— Я принесу ще дві перед відходом, — сказала вона. — Зараз мені необхідний цукор. Ти не заперечуєш?
— Звісно, ні. Моя пепсі — твоя пепсі.
Вона зірвала кришечку та присмокталася до пляшки. Пол подумав: «Ковть-і-буль, ковть-і-буль, будеш ти кричати “Хай-де-хоу!”». Хто це був? Роджер Міллер[151], так? Кумедно, які нісенітниці інколи спадають на думку. Померти зо сміху можна.