У центрі кімнати темніли нечіткі обриси печі. Вона скидалася на восьминога. Пол подумав, що, якби ніч була тихою, він би почув бій годинника у вітальні, але дув сильний літній вітер, як це часто траплялося останніми ночами, існував лише час, що спливав у безкінечність. Коли вітер стихав, він чув цвіркунів, які співали просто попід стінами будинку… а потім, трохи згодом, пролунав скрадливий звук, якого Пол так страшився: тихий і швидкий шерхіт щурів.
Тільки його лякали не щури, чи не так? Він боявся копа. Його до біса багата уява рідко малювала такі жахіття, але коли це траплялося, залишалося тільки молитися. Борони Боже, аби фантазія не розгулялася. Але марно — вона вже встигла прогрітися та мчала повним ходом. Його думки були безглуздими, але в темряві це не мало жодного значення. У темряві все раціональне ставало тупістю, а логіка — сном. У темряві він мислив шкірою. Перед його очима стояв коп, що повертався до життя — до якогось особливого різновиду життя. Там, у сараї, він підводився, і сіно, яким його прикрила Енні, опадало йому на коліна. Його обличчя перетворилося на криваве місиво, пооране ножами косарки. Пол бачив, як коп виповзає з сараю та сунеться під’їзною доріжкою до дверцят у підвал, бачив, як на вітру тріпоче дрантя уніформи. Бачив, як коп якимсь магічним чином просотується крізь ляди і вже в підвалі набирає людської подоби. Бачив, як він повзе уторованою долівкою, і тихий щурячий шурхіт, який чувся Полу, перетворився на плазування копа, і в його мертвому, похололому мозку жевріла єдина думка: «Ти вбив мене. Ти відкрив свого рота і вбив мене. Ти кинув попільничку і вбив мене. Ти, кукурікнутий сучий сину, ти мене вбив».
Одного разу Пол відчув, як мертві, лоскотливі пальці ковзнули по його шиї, і він голосно закричав, смикнувши ногами, від чого кінцівки заволали від болю. Він почав панічно обмацувати обличчя, але змахнув не мертві пальці, а величезного павука.
Незграбний порух Пола урвав хитке перемир’я з болем у ногах та потребою прийняти ліки, але жах дещо розсіявся. Його очі майже звикли до темряви, і він почав розрізняти предмети, чому неабияк зрадів. Хоча на що тут дивитися — піч, рештки запасу вугілля, стіл із банками та усіляким приладдям, а праворуч щось угорі… що це за обриси? Отам, біля полиць? Він знав ці обриси. Щось погане було в цьому силуеті. Воно стояло на трьох ніжках. Мало округлу форму. Воно нагадувало машину смерті з роману Веллса «Війна світів», тільки мініатюрну. Пол замислився, задрімав, прокинувся, знову поглянув на силует і подумав: «Ну, звісно, я з самого початку мав здогадатися. Це дійсно машина смерті. І якщо на Землі є хоч один марсіянин, то це Енні Вілкс, щоб вона була жива-здорова. Це ж її жаровня. Той самий крематорій, у якому вона примусила мене спалити “Швидкі автівки”».
Він трохи поворухнувся, бо відсидів собі дупу, і застогнав. Прокинувся біль у ногах (особливо в рештках лівого коліна), а також у тазі. Скоріш за все, це означало, що чекає по- справжньому скрутна ніч, бо таз не болів уже місяців зо два.
Він намацав шприц, узяв його, а потім поклав назад. Вона сказала, що доза дуже легка. Краще зберегти на потім. Він почув легкий шерхіт і швидко глипнув у куток, очікуючи побачити поліцейського, який підкрадався до нього, вирячивши єдине каре око з кривавого місива, яке колись було обличчям. «Якби не ти, я би сидів зараз удома, дивився телевізор і гладив би дружину по ніжці».
Ніякого копа. Тільки неясні обриси, може, просто плід уяви, але найпевніше це щури. Полу дуже хотілося розслабитись.
О, яка ж довга ніч його чекає.
Він ненадовго задрімав, а коли прокинувся, то зрозумів, що сильно сповз на лівий бік, а голова звісилась, наче в п’янички. Він випростався, і ноги голосно послали його під три чорти. Він узяв своє підкладне судно, випорожнився та з легким занепокоєнням зрозумів, що, мабуть, підхопив інфекцію сечовивідних шляхів. Він став таким уразливим. Уразливим до, бляха, усього . Він відклав судно й знову взявся за шприц.
«Легка доза скополаміну, як сказала Енні. Ну, може й так. А може, вона влила туди вбивчу дозу якоїсь наркоти. Як вона зробила з тими бідолахами, на кшталт Ерні Гоняра та Квіні Боліфант».
Він злегка всміхнувся. Невже це так погано? Пролунала гучна відповідь: «НІ, ЧОРТ ЗАБИРАЙ!» Було б навіть добре. Палі зникли б назавжди. Не було би відпливів. Ніколи.
З цією думкою Пол намацав пульс на лівому стегні і, хоча ніколи раніше не робив собі уколів, зараз управився вміло, навіть хвацько.
Він не помирав і не засинав. Біль пішов, і Пол полинув геть, почуваючись відірваним від власного тіла, наче куля чистої думки на довгій мотузці.
«Ти сам собі Шехерезада», — подумав він і поглянув на жаровню. Йому уявлялися марсіяни, що палили Лондон смертоносними променями.
Раптом він згадав пісню, дискотечну мелодію, здається, групи «Траммпс»[154]: «Палай, лялечко, палай, гори, мамцю…»
Щось спалахнуло.
Якась ідея.
«Гори, мамцю…»
Пол Шелдон заснув.
Коли він прокинувся, підвал був залитий попелястими ранковими променями. На таці, яку Енні лишила для Пола, сидів величезний щур і, згорнувши сірий хвіст навколо тулуба, гриз шматочок сиру.
Пол закричав, смикнувся, знову закричав, і ноги почали наливатися болем. Щур утік.
Вона залишила йому кілька пігулок. Він розумів, що новріл мало допоможе, але це було краще, ніж нічого.
«Окрім того, болітиме чи не болітиме, час для ранкової дози, еге ж, Поле?»
Він запив дві облатки пепсі, а потім відкинувся назад, від чого в ділянці нирок з’явився глухий пульсуючий біль. Він точно щось тут підхопив. От круто. Супер.
«Марсіяни, — подумав він. — Марсіянські машини смерті».
Він підвів очі на триніжок, сподіваючись, що в ранковому світлі той буде більше схожим на жаровню: жаровня та й по всьому. Але Пол із подивом виявив, що силует і досі нагадував одну з невпинних руйнівних машин Веллса.
«Тобі вчора думка запала… Що ж то було?»
І він знову згадав пісню, яку виконували «Траммпс».
«Палай, лялечко, палай, гори, мамцю!»
«Та ну? І що ж це за мамця така? Вона навіть свічки тобі не лишила. Ти навіть бздіння підпалити не можеш».
І тут надійшло послання від хлопців з цехів.
«Не треба зараз чи просто тут нічого палити».
«Про що це ви, в біса, мовите, хлопці? Хоч натякніть».
І осяяння прийшло, прийшло одразу, як і всі геніальні ідеї, таке гладеньке, чепурненьке й абсолютно беззаперечне у своїй зловісній досконалості.
«Гори, мамцю…»
Він глянув на жаровню. Здавалося, мав повернутися біль від спогадів про те, що вона йому зробила, — що вона змусила його зробити. Полу дійсно стало боляче, але відчуття було слабке й приглушене, нирки стугоніли набагато сильніше. Що вона там учора казала? «Усе, що я зробила, так це вмовила тебе знищити погану книжку й написати найкращу ».
Дивно, але, з якогось погляду, Енні сказала правду. Можливо, він занадто переоцінив принади «Швидких автівок».
«Годі шукати виправдання, Поле, — нашіптувала йому якась частина свідомості . — Якщо ти коли-небудь звідси виберешся, то таким самим чином зможеш себе переконати, що тобі не так уже й погано живеться без лівої ноги. Чорт забирай, менше нігтів підрізати! А протези зараз роблять дивовижні. Ні, Поле, то була збіса хороша книжка і збіса хороша нога. Не будемо себе обманювати».
154
«The Trammps» — один із перших гуртів, що працював у жанрі диско; згадується пісня «Disco Inferno» («Диско-пекло»), відома за саундтреком до фільму «Saturday Night Fever» («Лихоманка суботнього вечора»).