І тоді Пол Шелдон, якому вже давно кортіло це зробити, витяг останню сторінку з машинки та нашкрябав найулюбленіше та найненависніше слово в лексиконі будь-якого письменника. Він написав його ручкою:
КІНЕЦЬ
Його набрякла права рука не бажала вставляти пропущені літери, проте Пол змусив себе виконати це завдання. Якщо він її трохи не розімне, то не зможе довести до кінця іншу справу.
Нарешті він закінчив, відклав ручку та поглянув на результат своєї праці. Він почувався так само, як і завжди, коли закінчував книжку: незвично спустошений, розчарований, впевнений, що за кожен маленький успіх він заплатив безглуздо високу ціну.
Усе було так само, усе було як завжди: важкий підйом угору крізь хащі джунглів, а потім відкрита галявина на самому вершечку, до якого він дерся кілька пекельних місяців, і тільки заради того, щоб не побачити там нічого, окрім автостради, обабіч якої стоятимуть (якщо дуже пощастить) заправки та боулінг-клуби або ще щось подібне.
І все ж таки закінчувати книжку було добре, як і завжди. Добре відчувати себе творцем, знати, що ти щось втілив. Спочатку він неясно усвідомив, а потім і повністю оцінив зухвалість такого вчинку: він створював маленькі життя, яких не існувало до цього, створював ілюзію руху та теплоти людських сердець. І тільки зараз він нарешті зрозумів, що фокусник із нього не дуже вправний, та й знає він усього один трюк, і, хоча кожного разу його твори були недосконалими, він неодмінно вкладав у них усю душу. Пол торкнувся сторінок рукопису і злегка всміхнувся.
Його рука потягнулася від стосу аркушів до єдиної сигарети «Мальборо», яку Енні залишила йому на підвіконні. Поруч стояла керамічна попільничка, на дні якої був зображений екскурсійний пароплав із гребними колесами, узятий у коло фразою: «СУВЕНІР З МІСТА ГАННІБАЛ, ШТАТ МІССУРІ, - РІДНОГО ДОМУ МАЙСТРА АМЕРИКАНСЬКИХ ОПОВІДАНЬ»[167].
У попільничці лежала книжечка сірників, але в ній був тільки один сірник — усе, що дозволила йому Енні. Проте одного має вистачити.
Пол чув, як вона шурхотить нагорі. От і добре. Він може без поспіху зробити всі свої приготування та вчасно почути її кроки, якщо вона вирішить зайти до нього без попередження.
«Це тобі буде справжній фокус, Енні. Подивимося, чи вийде в мене. Подивимося — чи зможу я?»
Він нахилився та, незважаючи на біль у ногах, взявся виймати дерев’яну планку з плінтуса.
Через п’ять хвилин Пол покликав Енні та став прислухатися, як вона важко, монотонно затупотіла сходами. Він очікував, що коли до цього дійде справа, то він заклякне від страху, але з полегшенням зрозумів, що почувався цілком спокійно. У кімнаті смерділо горючою сумішшю, яка скрапувала з дошки, що лежала на бильцях крісла.
— Поле, ти справді закінчив? — закричала Енні з протилежного кінця коридору.
Пол подивився на стос паперу, що височів на дошці поруч із ненависною машинкою «Роял». Аркуші були просякнуті горючою сумішшю.
— Ну, — озвався він, — зробив усе, що міг, Енні.
— Ой! Чудово! Хай йому грець, не можу повірити! Стільки часу минуло! Хвилиночку! Я принесу шампанське!
— Гаразд.
Він почув її кроки на кухонному лінолеумі, заздалегідь знаючи, де зарипить наступна мостина . «Я чую всі ці звуки востаннє», — подумав Пол і задивувався. А подив зруйнував спокій, розбив його, наче яйце. Усередині Пола поселився страх… але там ховалося ще щось. Він вирішив, що то був берег Африки, який зникав за обрієм.
Відчинилися дверцята холодильника, потім захряснулися. Ось вона проходить кухнею, ось вона вже йде сюди.
Звісно, він не став курити, сигарета так само лежала на підвіконні. Йому потрібен був сірник. Один-єдиний сірник.
«А що, як він не запалиться, коли ти ним креснеш?»
Але для таких міркувань було запізно.
Він потягнувся до попільнички, узяв книжечку та відірвав той єдиний сірник від упаковки. Тепер Енні йшла коридором. Пол чиркнув сірником, і, звісна річ, він не загорівся.
«Не поспішай! Спокійніше!»
Він креснув іще раз. Нічого.
«Тихо… Помаленьку…»
Він утретє дряпнув по жорсткій темно-коричневій смужці книжечки, і на кінчику паперового сірника розквітло бліде жовте полум’я.
— Я тільки сподіваюся, що…
Вона замовкла та глибоко вдихнула, проковтнувши останнє слово. Пол сидів у своєму візку за барикадою з наваленого паперу та древнім машинописним апаратом «Роял». Він спеціально повернув титульну сторінку так, аби вона змогла прочитати:
ПОВ е Р ненн Я МІЗ е РІ
Пол Ш е лдо н
Над цією промоклою купою паперу застигла набрякла правиця Пола, у якій між великим і вказівним пальцями був затиснутий єдиний палаючий сірник.
Енні зупинилася у дверях, тримаючи в руках замотану в рушники пляшку шампанського. У неї відвисла щелепа. Потім вона різко закрила рота.
— Поле? — обережно спитала вона. — Що ти робиш?
— Я закінчив, — сказав він. — І вийшло чудово, Енні. Ти була права. Найкраща книжка з серії «Мізері» і, може, найкраща з усього, що я коли-небудь написав, яким би чином це не відбулося. А зараз я хочу провести з нею невеличкий фокус. Захопливий фокус. Я навчився його в тебе.
— Поле, ні! - закричала Енні. У її голосі звучало болісне усвідомлення. Вона зметнула вгору руки, забувши про пляшку шампанського, що торпедою полетіла на підлогу та вибухнула. На всі боки бризнула піна.
— Ні! Ні! ПРОШУ, НЕ ТРЕБА…
— Шкода, що ти її ніколи не прочитаєш, — промовив Пол і всміхнувся до Енні. Вперше за багато місяців на його обличчі з’явилася справжня усмішка, щира та непідробна. — Без зайвої скромності скажу, що книжка була не просто захоплива. Вона була геніальна , Енні.
Вогник догорав, кінчики пальців починало пекти від жару. Він випустив сірник. На якусь жахливу мить Пол вирішив, що сірник згас, але потім бліде блакитне полум’я розгорнулося на титульній сторінці з виразним звуком «фумп!». Воно пробігло по краях, спробувало горючу суміш, яка збиралася в калюжі навколо дальнього краю стосу, а потім спалахнуло жовтим.
— О БОЖЕ, НІ! - вискнула Енні . — ТІЛЬКИ НЕ МІЗЕРІ! ТІЛЬКИ НЕ МІЗЕРІ! ТІЛЬКИ НЕ ЇЇ! НІ! НІ!
Її обличчя замерехтіло у світлі полум’я.
— Хочеш загадати бажання, Енні?! — закричав їй Пол. — Хочеш згадати бажання , йобаний ти гоблін?
— О БОЖЕ О ПОЛЕ ЩО ТИ РООООБИШ?!
Вона, спотикаючись, зробила крок уперед та простягла руки. Тепер купа паперів не просто горіла, вона палала. Сіра стінка корпусу машинки почала чорніти. Під неї залилося вдосталь суміші, і тепер бліді блакитні язики полум’я виривалися поміж клавіш. Пол відчував, як йому починає пекти обличчя, як натягується від цього шкіра.
— ТІЛЬКИ НЕ МІЗЕРІ! — завила Енні . — ТИ НЕ МОЖЕШ СПАЛИТИ МІЗЕРІ, ТИ, КУКУРІКНУТИЙ ПАСКУДНИКУ, ТИ НЕ МОЖЕШ СПАЛИТИ МІЗЕРІ!
І тут вона зробила саме те, на що він так розраховував. Вона схопила палаючу купу паперу, ніби хотіла побігти з нею до ванної кімнати та занурити у воду.
167
Ганнібал — маленьке містечко поблизу округів Меріон та Роллс, «мала батьківщина» Марка Твена.