ХОР СТРАРИГАНІВ: Доля
дуля
дуплет
дискант
Дрогобич
домрачей
диригент
дресура
Герой і Чоловік Із Проділом зосереджено попивають каву. Перестають пити й уважно роздивляються свої руки. Потім показують руки одне одному. Праву і ліву. Уважно оглядають їх.
ГЕРОЙ (тримає лівою рукою руку Чоловіка З Проділом): О! Якась ляпка! Чорна.
ЧОЛОВІК ІЗ ПРОДІЛОМ: Це чорнило.
ГЕРОЙ: Чорнило! Це можна змити слиною.
ЧОЛОВІК ІЗ ПРОДІЛОМ: О! І у вас ляпка! Дві ляпки! Дві червоні ляпки!
ГЕРОЙ: Це кров.
ЧОЛОВІК ІЗ ПРОДІЛОМ: Справжня кров?!
ГЕРОЙ: Це ворожа кров.
ЧОЛОВІК ІЗ ПРОДІЛОМ: Я знаю лише смаки води, горілки, слини і чорнила, який смак у крові?
ГЕРОЙ (витягає шпильку і коле в палець Чоловіка З Проділом, той смокче палець): Краплина крові! Як ти пережив війну? Окупацію? Ти не брав зброї до рук?
ЧОЛОВІК ІЗ ПРОДІЛОМ: Завдяки дружині! Дружина, дружині, в дружині, з дружиною, о, дружино... на дружині... під дружиною...
ГЕРОЙ (кричить): Геть!
Чоловік Із Проділом падає на чотири лапи, тягнеться лапою по філіжанку й допиває решки кави рачки. Входять двійко добре доглянутих жінок середнього віку. Ведуть пожвавлену розмову, що переривається вибухами сміху.
ЖІНКА: Я його, він мене, він тобі, вона йому, знаєш, який він, коли йому м-у-у-у-у-у... (гарчить та ірже, сміється. Роззирається.) О, коханий. Ти тут! (Чоловік Із Проділом підводиться на ноги). Мій чоловік, моя золота. Моя подруга, коханий. (Чоловік Із Проділом цілує руку другій жінці. Усміхнений, сповнений радості життя, виходить разом із жінками. Нігті в жінок покриті лаком.)
ХОР СТАРИГАНІВ: Кордебалет
кордегардія
косметика
комічний
копуляція
мармелад
мармур
мартирологія...
ГЕРОЙ (гарячково щось шукає. Залазить під ліжко. Висуває шухляди. Зазирає в усі закути. Хор Стариганів виходить. Герой зостається сам. Шукає по кишенях. Урешті витягає міцну мотузку. Накидає її на шию, перевіряє мотузку. Роззирається кімнатою. Шукає цвях. Підходить до вішака. Зрештою відчиняє шафу і входить усередину. Замикає двері. Шафа замкнута. Лише за тривалий час двері шафи відчиняються.): Самі вішайтесь. Я волію свій мізинець на лівій нозі вам усім разом узятим. Що? Вішайтеся! Ні! Ви так сильно любите себе. Та баба сильніше любить свого песика, ніж мене, людину. Бо це її песик. Вона любить свою сліпу кишку сильніше за все людство. (Герой сідає на ліжку. Витягає з кишені сніданок, розгортає папір, починає їсти. До кімнати входить Товста Жінка.)
ТОВСТА ЖІНКА: Сором! Такий молодий, а підглядає.
ГЕРОЙ (припиняє їсти): Що ви тут робите? Це приватне помешкання! Хто вам дозволив сюди зайти?!
ТОВСТА ЖІНКА: Ха! Ха-ха-ха! (Заходиться сміхом.) Приватне помешкання!
ГЕРОЙ: Я вас не знаю.
ТОВСТА ЖІНКА: Ви підглядали за мною, коли я купалася, пане Вацек?
ГЕРОЙ: Чверть століття минуло відтоді!!! Так, я пригадую таке. Та бачу, що ви вже вийшли з води. Йдіть собі далі! У мене нема зараз часу, я мушу прочитати листи.
ТОВСТА ЖІНКА: Я почекаю (Сідає на стільчик і сидить. Може плести светрика на спицях.).
ГЕРОЙ (бере зі столу кілька конвертів. Розпечатує рожевий конверт. Виразно читає): «Мій Янеку! Я розчулена виявом твоєї уваги. Приїзди, щоби я могла власними пальчиками вкласти тобі до ротика найсолодшу цукерочку з надісланої бонбоньєрки. Твоя Зося». (Розпечатує другий конверт. Читає.) «Любий Здиславе! До мене доходять дуже небажані вісті про Тебе й Твої нечувано легковажні вчинки. Отак от Ти відплачуєш мені за турботу, старання й кошти, які я вкладав у Твої науку й виховання? Тебе бачили в більярдній залі під час сутички з якимось маргіналом, Ти не ходиш на лекції, Тебе поглинули ігри, розваги, походеньки... Ось до чого я дожився на старості літ! Виправся, виправся, любий Здиславе, бо ще одна погана новина — і я розірву з Тобою стосунки й не лише відмовлю Тобі в коштах на прожиття, а й забороню хоч кому згадувати, що Ти є моїм сином. Шлю тобі батьківське благословення. Нехай воно додасть Тобі снаги в наверненні на добрий шлях. Мати плаче! Щиро засмучений Батько». (Герой, знеохочений, мне конверт і ховає його до кишені. Витягає новий конверт. Читає.) «Любий кузене! Святкування вашого срібного весілля сповнює мене щирою радістю. Я був свідком ваших заручин двадцять п’ять років тому, а сьогодні не годен повірити, що збігло вже чверть віку відтоді, як ви заприсягнулись одне одному разом вести життєвий корабель під високим вітрилом кохання! Двадцять п’ять років промайнули як єдина мить! Нехай життя й надалі стелить вам під ноги самі троянди! Бажаю, щоб, відроджені в дітях, онуках і правнуках, ви стали для них патріархами й навчителями тих принципів, яких так гідно дотримувалися самі! Старий друг NN. Варшава, 24 січня 1902 року». (Прочитавши останнього листа, Герой надягає на ноги пантофлі й виходить із кімнати. За мить слідом за ним виходить Товста Жінка. На сцені зостається Хор. Старигані балакають одне до одного крізь сон. Можна опустити завісу, можна не опускати. Після цієї перерви Герой повертається до кімнати. Витягає сніданок із кишені, розгортає папір і починає їсти. За мить до кімнати входить Товста Жінка. Роззирається.)