— Я теж.
3
Сергієнко, що сидів біля телефонних апаратів, відчував, як у нього від болю заніміла потилиця; останні дні він і ночував у своїй невеличкій кімнаті відпочинку при кабінеті, бо зв'язок з Берліном підтримувався майже щохвилини, а після акції, коли стала надходити інформація з Женеви і Вашінгтона, практично безперервно.
Він спробував масажувати шию, не допомагало; друзі уже вкотре радили з'їздити в Цхалтубо; «чудовий курорт, назавжди забудеш про остеохондроз»; добре, відповідав він, спасибі за пораду, неодмінно поїду. Найдужче боліло, коли починались нервові перевантаження; якби Лідуня була поряд, умить зняла б масажем нудний, виснажливий біль; як це прекрасно, доторк жінки, яка тебе кохає, й очі її, величезні, дуже красиві, блакитні, сповнені ніжності. Обличчя людини старіє, очі — ніколи; особливо її, дружини; вони завжди сповнені спокійного розуміння; хтось гарно сказав: «Щастя — це коли тебе розуміють».
… Сергієнко зняв телефонну трубку, з'єднався з Конрадом Фуксом; Славін, звичайно, був поряд:
— Ніяких новин, товаришу Фукс?
— Чекаємо реакції… А у вас?
Сергієнко зітхнув:
— Роблю те саме.
— Найважча робота, — сказав Фукс. — Немає нічого виснажливішого, ніж чекання.
— Авжеж, — погодився Сергієнко. — Славіна можна до апарата?
— Він сам бере трубку, — відповів Фукс. — До зв'язку.
— Спасибі. До зв'язку.
— Вітаю, товаришу генерал! Як там у вас? Які будуть вказівки?
— Знаєте, я чомусь дуже тривожусь за Степанова…
— Я також…
— Може, все-таки подзвонити йому?
— Але ж тепер будь-яка розмова з ним фіксується, товаришу генерал. За кожним їхнім кроком стежать…
— Чому вони самі мовчать? Чому?
— Гадаю, він чекає дзвінка від мене…
— Що про це думає товариш Фукс?
— Він згоден зі мною: нам зараз із Степановим не можна входити в контакт…
Сергієнко розкурив сигару, хоч уночі поклявся собі, що до суботи не зробить жодної затяжки, пихнув, замислено подивився на дивний, чудернацької форми малюнок, витворений димом, — якась сюрреалістична абстракція сіро-блакитного кольору на тлі дерев'яних темно-коричневих панелей кабінету, — і тихо спитав:
— А ви впевнені, що Степанов витримає, Віталію Всеволодовичу?
… У молодості, коли Славіну довелося служити армійським офіцером у Відні, — вісімнадцять років, чи було колись отаке з тобою; як же промайнув час; «жизнь моя, иль ты приснилась мне», — він судив про людину насамперед по обличчю: наскільки воно вольове й мужнє; по статурі — в ній, він вважав тоді, виявляється ставлення людини не лише до себе, а й до тих, хто поряд з нею, по тому, як вона одягається, — елегантність і тільки елегантність.
Але потім Славіна відрядили перекладачем на Нюрнберзький процес, і там він пробув рік, щодня спостерігаючи за людьми, які сиділи на лаві підсудних.
Спочатку його вразило обличчя фельдмаршала Кейтеля: надзвичайно мужнє, випещене, породисте, — саме благородство! А які страшні накази підписувала Ця людина?! Страхітливі за своїм бузувірством, які не піддавалися поясненню, — з погляду норм загальноприйнятої моралі, Герінг, змарнілий, раз по раз укривав ноги картатим шотландським пледом, у напіввійськовому кітелі, з куточків жорсткого рота не сходила саркастична посмішка; та іноді, особливо під час перехресних допитів, коли відчував, як прокурори заганяють його в глухий кут, забував про придуману й старанно відрепетирувану маску; обличчя різко мінялось: брезкла баба, яка ось-ось зірветься на істерику… А Ялмар Шахт? Банкір, який платив гроші Гітлеру й фінансував створення гестапо? Добрий дідусь; а інтелігентність і достоїнство на обличчі рейхсміністра східних територій Альфреда Розенберга? Він же наказав вирізати «приблизно» (його слова) тридцять мільйонів слов'ян і всіх без винятку євреїв, — «визнаний автор антиросійської та антисемітської доктрин націонал-соціалізму»..: Коли його вели на страту, він обкалявся; обличчя — так принаймні розповідали очевидці — стало як холодець, тряслося, все намагався впасти на коліна і, вимолюючи пощаду, поцілувати високі черевики американських солдатів, які тягли його до шибениці; Кальтенбруннер плакав; Ріббентроп знепритомнів, тільки редактор погромного нацистського «Штюрмера» Юліус Штрайхер сам ішов до шибениці, задерши голову.