По-друге. Люди на березі, звісно, мають якесь невиразне уявлення про те, що кит — це велетенське створіння, наділене надзвичайною силою; та коли я намагався розповісти їм про якийсь окремий епізод, де поставала ця подвійна велич, вони щоразу починали багатозначно вихваляти мою дотепність — хоча, їй-богу, я не більше прагнув бути дотепним, ніж Мойсей, коли описував чуму в Єгипті.
Та на щастя, цього разу для доведення своєї правоти я можу використати зовсім сторонні свідчення. Я стверджую, що кашалот в окремих випадках має достатньо сили, вміння і жорстокої розважливості, щоб зумисне протаранити, розтрощити і втопити великий корабель; і навіть більше, я стверджую, що кашалоти робили це не раз.
По-перше. Тисяча дев'ятсот двадцятого року нентакетський корабель «Ессекс» під командуванням капітана Полларда був на промислі в Тихому океані. Одного разу вахтові побачили на горизонті фонтани; спустили вельботи, і почалася гонитва за стадом кашалотів. Невдовзі були поранені кілька китів; і ось раптом велетенський кашалот відділився від стада і, обминувши човни, помчав просто на корабель. З розбігу вдарившись лобом у борт, він проламав корпус, тож «не минуло й десяти хвилин», як корабель перевернувся і пішов на дно. На поверхні моря не лишилося ані тріски. Після страшних випробувань частина команди на човнах дісталася берега. Повернувшись врешті-решт на батьківщину, капітан Поллард на іншому кораблі знов вирушив у Тихий океан, але йому судилося знову зазнати аварії — корабель розбився об невидимі рифи; а втративши корабель удруге, він довіку зарікся виходити в море і відтоді вже ніколи не плавав. Капітан Поллард живе в Нентакеті і тепер. Я зустрічався з Оуеном Чейсом, який служив старшим помічником на «Ессексі», коли все це сталося; я читав його просту правдиву оповідь; я розмовляв з його сином; і все це за якихось кілька миль від місця катастрофи.[197]
По-друге. Корабель «Юніон», також з Нентакету, був 1807 року затоплений біля Азорських островів за подібних обставин. Проте я ніде не зміг знайти правдивих подробиць його загибелі, хоча не раз чув про це від китобоїв.
По-третє. Якось років вісімнадцять чи двадцять тому комодор Дж., який командував американським корветом першого класу, в порту Оаху на Сандвічевих[198] островах обідав на борту нентакетського корабля в товаристві кількох капітанів-китобоїв. Розмова зайшла про китів, і комодор дозволив собі скептично поставитися до розповідей про надзвичайну силу, яку приписували їм присутні джентльмени. Так, він рішуче наполягав на тому, що жоден кит не зможе з такою силою вдарити в його корвет, щоб міцний корпус дав течу і туди потрапив би хоч наперсток води. Ну, нехай так; але на цьому справа не скінчилася. За кілька тижнів комодор підняв вітрила на своєму нездоланному кораблі і взяв курс на Вальпараїсо. Дорогою йому зустрівся поважний кашалот, який попросив у нього хвилинку уваги у зв'язку з однією нагальною справою. Ця справа полягала в тому, щоб завдати кораблю комодора такого нищівного удару, що той, пустивши в хід усі помпи, повним ходом помчав до найближчої гавані і став у доку на ремонт. Я не марновір, але в цьому побаченні комодора з китом я вбачаю божественне втручання. Хіба Савл із Тарса[199] не був навернений до віри, переживши мить страху? Скажу вам — до кашалота слід ставитися з повагою.
А тепер дозвольте мені послатися на «Подорожі» Лангсдорфа[200] у зв'язку з тим самим питанням, яке мене дуже цікавить.
Лангсдорф, як ви напевно знаєте, брав участь у славнозвісній дослідницькій експедиції російського адмірала Крузенштерна, що відбулася на початку нашого сторіччя. Свій сімнадцятий розділ капітан Лангсдорф починає такими словами: «На тридцяте травня наш корабель був готовий до відплиття, і наступного дня ми вже перебували у відкритому морі, взявши курс на Охотськ. Стояло на годині; але був такий сильний мороз, що ми не знімали хутряних шуб. Кілька днів тримався майже повний штиль, і лише дев'ятнадцятого червня з північного заходу нарешті подув свіжий вітер. Біля самої поверхні води лежав величезний кит, туша якого була більшою від нашого корабля; але його помітили на борту лише тоді, коли корабель, що йшов під усіма вітрилами, наблизився до нього майже впритул і зіткнення неможливо було уникнути. Нам загрожувала страшна небезпека, бо це гігантське створіння, вигнувши спину, підняло корабель щонайменше на три фути над водою. Щогли затремтіли, усі вітрила повисли. І ми, ті, хто був унизу, тієї ж миті вибігли на палубу, впевнені, що корабель налетів на підводну скелю; натомість ми побачили морське чудовисько, яке пливло собі геть із надзвичайно поважним і тріумфальним виглядом. Капітан Д'Вольф одразу ж метнувся до помп, щоб з'ясувати, чи не пошкодив удар корпус судна; проте, на щастя, лихо минуло нас».
197
Наведу кілька уривків з розповіді Чейса: «Усе свідчило про те, що його діями керувала не тільки випадковість; він двічі з короткою перервою налітав на корабель, і обидва рази напрям його ударів був розрахований так, щоб завдати нам якомога більшої шкоди, оскільки він нападав із носа, таким чином використовуючи для удару швидкість руху обох предметів, а здійснити це можна було лише при дуже точному маневрі. Його вигляд навіював жах, у ньому вчувалися лють і обурення. Звір відділився від стада, на яке ми щойно натрапили і з якого встигли загарпунити трьох китів, і наче мстився за їхні страждання». І ще: «У всякому разі, зважаючи на всі ці обставини, позаяк це відбувалося в мене на очах і справило на мене враження продуманого, зумисного злодіяння з боку кита (хоча деякі з моїх тогочасних вражень тепер забулися), я не сумніваюся, що тоді мав рацію».
Такими були його думки невдовзі після загибелі корабля, коли він темної ночі плив у човні, майже зневірившись у тому, що колись дістанеться гостинного берега. «Чорний океан і буремні хвилі нас не лякали; небезпека потрапити у вир лютого урагану чи налетіти на невидимі скелі, так само як і звичайні страхи, — про все це, здавалося, і згадувати не варто; страшне видиво загибелі корабля і жахливий образ кита повністю заполонили мої думки, поки не настав новий день».
В іншому місці (с. 45) він каже про «незбагненний убивчий напад тварини»
199