Цей капітан Д'Вольф[201], про якого згадано тут як про командира корабля, був уродженцем Нової Англії і нині, провівши на морі все своє сповнене пригод життя, живе в селищі Дорчестер неподалік від Бостона. Я маю честь бути його племінником. Я спеціально розпитував його щодо цього уривка з Лангсдорфа. Він підтвердив кожне слово. Щоправда, їхній корабель був не надто великим — російське судно, що його збудував на сибірських берегах і придбав мій дядько в обмін на той корабель, який привіз його туди з рідного берега.
В іншій книжці старожитніх пригод, сповненій героїчного духу і багатій на правдиві описи усіляких дивовиж, — у подорожах Лайонела Вейфера[202], одного із соратників старого Демпіра[203], я натрапив на розповідь, так подібну до тієї, яку я щойно наводив з Лангсдорфа, що я не міг утриматися від спокуси і вставив її сюди як іще один приклад, на той випадок, якщо в цьому виникне потреба.
Це відбулося в плаванні до острова «Джон-Фердинандо», як називає Лайонел сучасний Хуан-Фернандес. «Дорогою туди, — пише він, — близько четвертої години ранку, коли ми перебували за сто п'ятдесят миль від американського материка, наш корабель нараз здригнувся від страшного поштовху, який спричинив у людей таку паніку, що люди не знали, ні що про це думати, ні що діяти, і всі почали готуватися до смерті. Поштовх був несподіваним і сильним, ми не мали сумніву, що корабель наразився на риф; коли минув перший страх, ми кинули лот, але дно не промірювалося. Поштовх був таким різким, що підплигнули гармати на стійках, а люди попадали з ліжок. А капітана Девіса, який спав, поклавши під голову свій пістолет, викинуло з каюти». Далі Лайонел намагається пояснити цей поштовх землетрусом, посилаючись у доказ на те, що приблизно в той самий час великий землетрус справді завдав значних збитків на всьому іспанському узбережжі. Але мені б не здалося дивним, коли б зрештою з'ясувалося, що це був удар, завданий удосвіта ніким не поміченим китом, який вертикально виринув з глибини, мало не пробивши корпус корабля.
Я міг би навести ще чимало прикладів сили і люті кашалота, що так чи інакше стали мені відомі. Іноді траплялося, що він не тільки переслідував вельботи, які на нього напали, коли ті поверталися до свого корабля, але й переслідував сам корабель, не зважаючи на остроги, якими китобої штрикали його з бортів. Про це могла б дещо розповісти команда англійського корабля «П'юзіхол», а щодо сили кита, то я можу згадати ті випадки, коли лінь від гарпуна, який застряг у туші кашалота, під час штилю перекидали на палубу корабля і кріпили там, і кит тягнув за собою по морю важкий корабель, наче кінь — воза. До того ж не раз помічали, що коли пораненому кашалоту давали час прийти до тями, то він зазвичай не впадав у сліпу лють, а діяв зі свідомим зловмисним наміром, намагаючись знищити супротивника; промовистою є і така характерна деталь: зазнавши нападу, він часто роззявляє свою пащеку і кілька хвилин тримає її в цьому загрозливому положенні. Проте я змушений обмежитися тільки ще одним, завершальним прикладом, також вельми цікавим і переконливим, який неспростовно доведе вам, що дивовижна подія, описана в цій книзі, не лише узгоджується з подіями сьогодення, але до того ж є (як і всі інші дива світу) лише повторенням того, що вже відбувалося в давнину; тому ми в мільйонний раз повторимо слова Соломона: справді, нема нічого нового під сонцем, амінь.
У шосте християнське сторіччя, в ті часи, коли Юстиніан був імператором, а Велізарій — полководцем, жив Прокопій, християнський магістрат у Константинополі. Як багатьом, мабуть, відомо, він написав історію свого часу, книгу вельми цінну з усіх поглядів. Найвидатніші знавці завжди вважали його найбільш правдивим істориком, якому можна вірити — за деякими незначними винятками, що не стосуються того, про що йтиметься зараз.
Отож у своїй історії Прокопій пише, що за часів його префектури біля Константинополя з глибин Пропонтиди, або Мармурового моря, виловили морське чудисько, що понад п'ятдесят років топило кораблі в прибережних водах. Цей факт, чорним по білому записаний в анналах історії, не підлягає сумніву. Та й навіщо в ньому сумніватися? До якого саме виду належала ця морська потвора, в історії не зазначається. Але з огляду на те, що вона топила кораблі, а також із деяких інших міркувань я вважаю, що це був кит, і навіть більше того, я схильний вважати його кашалотом. А чому — зараз поясню. Я тривалий час гадав, що кашалоти ніколи не водилися в Середземному морі і в прилеглих до нього водах. Я й тепер певен, що в цих місцях за сучасних умов не можуть і не зможуть жити стада кашалотів. Проте недавні детальні дослідження показали мені, що в християнську еру були засвідчені окремі випадки появи кашалотів у Середземному морі. Мені розповідали люди, яким можна вірити, що британський комодор Девіс бачив скелет кашалота побіля Варварійського узбережжя[204]. А якщо вже військовий корабель вільно проходить через Дарданелли, то кашалот міг би так само пропливти в Пропонтиду із Середземного моря.
201
202
203