Гойдаючись на хвилях, ми бачили, як покинута нами шлюпка якусь мить витанцьовувала і тремтіла під форштевнем корабля, наче тріска біля підніжжя водоспаду; потім могутній кіль перевалив через неї, і вона зникла, щоб знову виринути на поверхню — безладне місиво уламків за кормою. Ми знову підпливли до неї, у хитавиці натикаючись на дошки, і врешті-решт нас підібрали і благополучно підняли на борт. Інші вельботи, побачивши, що наближається шквал, встигли перерізати ліні гарпунів і вчасно повернутися на корабель. На кораблі уже вважали нас загиблими, проте ще не повернулися на попередній курс, сподіваючись, що, можливо, зможуть знайти на місці нашої загибелі якісь речові докази — весло чи руків'я від остроги.
Розділ 49
Гієна
У цій химерній і заплутаній справі, яка зветься життям, бувають такі незбагненні хвилини й обставини, коли всесвіт здається людині одним великим поганим жартом, хоч вона ніяк не добере розуму, що в цьому жарті смішного, і має більш ніж достатньо підстав стверджувати, що сміються з неї самої. А втім, людина не зневіряється, не бунтує. Вона ладна поглинути все, що відбувається, усі релігії, вірування і погляди, усі знегоди, видимі й невидимі, хоч би якими шкарубкими й кострубатими вони були, — наче страус, якому його травна система дає змогу ковтати кулі і рушничні кремені. А щодо дрібних негараздів і турбот, щодо майбутніх нещасть, смертельної небезпеки і каліцтва — усе це, в тому числі й сама смерть, для неї лише легкі, дружні стусанці, якими нагороджує її невидимий, незбагненний старий жартівник. Такий рідкісний, незвичайний душевний стан буває в людини лише в мить страшного лиха; це відчуття раптом приходить до неї посеред тяжких і глибоких роздумів, і те, що хвилину тому здавалося сповненим найглибшого сенсу, тепер видається лише частиною одного всесвітнього жарту. І ніщо так не сприяє цій безтурботній і легковажній філософії відчаю, як смертельні небезпеки китобійного ремесла. Саме з такої точки зору я тепер розглядав усе плавання на «Пекводі» і його мету — великого Білого Кита.
— Квіквегу, — мовив я, коли мене останнім витягли на палубу, де я марно намагався обтрусити з себе воду. — Квіквегу, друже, невже такі речі трапляються часто?
Він, так само мокрий як хлющ, без особливого хвилювання дав мені зрозуміти, що такі речі справді трапляються часто.
— Містере Стабб, — звернувся я до цього шановного джентльмена, який стояв під дощем, застебнувши на всі ґудзики свою клейончасту куртку, і спокійнісінько курив люльку, — містере Стабб, я начебто колись чув, як ви казали, що з усіх китобоїв, яких вам доводилося бачити, наш старший помічник — містер Старбак — найобачніший. У такому разі ривок під вітрилом у туман і шквал, просто на кита, — це, мабуть, вершина обачності?
— Атож. Мені доводилося спускати вельбот у шторм біля мису Горн, та ще й з корабля, що дав течу.
— Містере Фласк, — повернувся я до малого Водоріза, що стояв поблизу, — ви людина досвідчена, а я ні. Чи не скажете ви мені, містере Фласк, невже закони промислу неухильно вимагають, щоб веслярі надривалися, веслуючи назустріч своїй загибелі і повернувшись до неї спиною?
— Оце гарно сказано, — мовив Фласк. — Авжеж, такий закон. Хотів би я подивитися на команду, яка йде на кита кормою, обличчям до нього. Ха-ха! Тоді кит на них так подивиться — не дай Боже!
Отак я від трьох неупереджених свідків отримав відомості, які повністю пояснюють цей випадок. І тому, зважаючи на ту обставину, що шквали, які перекидають вельботи, і — як наслідок — нічліг у відкритому морі є цілком звичайними подіями під час промислу; що в критичну хвилину атаки на кита я повинен доручити своє життя тому, хто сидить біля стерна, — а часом цей чоловік сам не при собі і ладен у запалі провалити каблуками дно човна; зважаючи на те, що лихо, яке спіткало наш вельбот, сталося головним чином через те, що Старбак переслідував кита у шквал; і зважаючи на те, що Старбак все-таки славився своєю обачністю на промислі; зважаючи на те, що я був у команді цього надзвичайно обачного Старбака; і, врешті-решт, зважаючи на те, у яку поганську халепу я втрапив через цього Білого Кита, — так-от, зважаючи на все вищезгадане, я подумав, що не завадить спуститися в кубрик і нашвидкуруч скласти заповіт.
— Квіквегу, — мовив я, — ходімо. Ти будеш моїм нотаріусом, моїм повіреним і моїм спадкоємцем.
Може видатися дивним, що серед усіх людей саме моряки так полюбляють морочитися із заповітом та своєю останньою волею; проте більш ніхто у світі не має такої схильності до цієї затії. Уже вчетверте за своє моряцьке життя я брався до такої справи. І знову, впоравшись із усією церемонією, я відчув полегкість; у мене наче відлягло від серця. Тепер усі дні, які мені ще судилося прожити, будуть немов ті дні, які прожив Лазар після воскресіння[205]: додатковий чистий прибуток у певну кількість днів і тижнів. Я пережив сам себе, пережив власну смерть, моя остання година і мій похорон замкнені у моїй скрині. Я озирався довкола із спокійною втіхою, наче мирний привид із чистим сумлінням, що сидить за ґратами затишного родинного склепу.
205