Ця подія майже забулася, коли за кілька днів, у таку саму безмовну північ знову пролунав крик; і знов усі побачили нічний фонтан, і знову, щойно поставили вітрила для гонитви, він зник без сліду. І так повторювалося щоночі, і тепер ми лише зачудовано дивилися на нього. Мов загадковий привид, він злітав у небо то при місяці, то в зоряному сяйві, щоб зникнути на день, на два чи на три; і щоразу при новій появі тікав усе далі, випереджаючи нас, наче вабив і кликав за собою.
Одвічні забобони, властиві племені мореплавців, і та надприродна атмосфера, яка оточувала «Пеквод», були причиною того, що серед матросів не бракувало людей, які готові були поклястися, що цей невловимий фонтан — хоч би де і коли б його побачили, о якій годині та на якій широті він з'явився, — що цей фонтан завжди пускав один і той самий кит, Мобі Дік. Часом при появі цього летючого привида людей на борту охоплював якийсь дивний жах: здавалося, що видіння підступно вабило нас за собою, щоб страховисько могло врешті-решт захопити нас і згубити десь у далеких морях.
Ці страхи, незбагненні і водночас зловісні, набували особливої сили на тлі непорушного спокою, що панував довкола; здавалося, він ховає у своїй безтурботній блакиті якісь диявольські чари; а ми весь час просувалися все далі серед такої пустельної тиші, що здавалося, наче простір розступався і все живе тікало від мстивого кіля нашого корабля.
Та ось нарешті, повернувши на схід, у бік мису Доброї Надії, «Пеквод» почав здійматися і пірнати на бурхливій хвилі, і довкола загули штормові вітри; коли прикрашений білими іклами корабель рвучко хилився під поривом вітру чи люто розтинав носом чорні хвилі і клапті піни дощем срібних бризок летіли з-за бортів, зникла вся ця безживна пустка, поступившись місцем ще більш похмурим і зловісним картинам.
Поряд із нами біля самого борту мчали у хвилях невідомі істоти, а за кормою аж кишіли морські круки. Ми щоранку бачили цих птахів, що рясно вкривали наші снасті, і хоч як ми намагалися сполошити їх криками, вони довго сиділи на тросах, наче вважали «Пеквод» покинутим на волю хвиль і вітрів кораблем, що приречений до загибелі і тому може бути притулком для таких безпритульних заброд, як вони. І надималося, надималося, невтомно надималося темне безмежне єство океану, наче хворе сумління великої світової душі, що гірко спокутує всі гріхи і муки, створені нею.
Тебе називають мис Доброї Надії? Тобі найкраще пасує давня назва — мис Бурі; заколисані довгим лукавим штилем, ми раптом потрапили в ці буремні води, де грішні душі в образі птахів і риб, здавалося, довіку приречені плавати в океанському просторі, не маючи надії на спокійну пристань, чи битися в темній височіні, не бачачи обрію. Але й тоді, спокійний, сніжно-білий, незмінний, так само здіймаючи до неба свій сріблястий плюмаж, так само кличучи нас за собою, часом виднівся самотній фонтан.
У ці дні, серед темного сум'яття стихій, Ахаб узяв на себе майже безперервне командування на вимоклій, зловісній палубі і перебував у вельми похмурому та відлюдному настрої, звертаючись до своїх помічників ще рідше, ніж зазвичай. У штормову погоду, після того як на палубі принайтовані всі снасті і прибрані вітрила, лишається тільки в бездіяльності чекати, поки ураган ущухне. У такі дні капітан і його команда стають фаталістами. Спершись своєю кістяною ногою у звичне заглиблення і міцно тримаючись однією рукою за ванти, Ахаб довгі години стояв, повернувши лице назустріч вітру, і дивився вперед, і від раптових поривів урагану зі снігом у нього мало не змерзалися вії. А в цей час матроси, яких прогнали з бака згубні буруни, що з гуркотом розсипалися біля бушприта, вишикувалися вздовж бортів на шкафуті і кожний, щоб надійніше захиститися від натиску хвиль, накинув на себе, наче незатягнутий пасок, петлю буліня, закріплену біля поруч, і розгойдувався в ній з боку в бік у танці хвиль. Лише зрідка хтось вимовляв хоч слово; і мовчазний корабель, чий екіпаж, здавалося, складався з воскових ляльок, день у день мчав уперед серед божевільного шаленства демонічних сил. І вночі на кораблі панувала та сама людська німота перед лицем волаючого океану; так само в мовчанні гойдалися в петлях буліня матроси, так само несхитно стояв безмовний Ахаб під поривами шторму. Навіть коли сама його натура вимагала перепочинку, він не шукав спокою у своєму ліжку. Старбак не міг забути, як одного разу вночі, спустившись до каюти, щоб відмітити показники барометра, він побачив там старого капітана, який із заплющеними очима сидів, виструнчившись на пригвинченому до підлоги стільці; а краплини дощу і розталого снігу повільно скапували довкола нього з плаща і капелюха. На столі біля нього лежав нерозгорнутий сувій морських карт, про які вже йшлося вище. У міцно стисненому кулаці він тримав ліхтар. Він сидів дуже прямо, але голова в нього була відкинута назад, а заплющені очі спрямовані до стрілки «вістуна»[207], закріпленого між бімсами палуби.
207
Компас у капітанській каюті називається «вістуном», бо з його допомогою капітан може перевірити курс корабля, перебуваючи внизу, і не виходити до стернового компаса